Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— І він дуже розчарувався, коли дізнався, що ти просто вправляєшся в екзотичному дизайні, а не прагнеш заснувати компанії?
Коли я кивнув, Білл зауважив мою усмішку.
— Насправді це щось більше? — перепитав він і додав: — Зачекай. Не кажи. Ти також брехав. Ця штука — реальна.
— Так.
— Можливо, я навіть не мусив запитувати — хіба що ти сам вважаєш, що це важливо, і хочеш розповісти мені. Якщо це щось значне і надзвичайно серйозне... З мене легко можна витягнути інформацію, сам знаєш. Маю дуже низький больовий поріг. Поміркуй про це.
Я так і зробив. Кілька хвилин сидів і міркував.
— Певен, що коли це й важливо, — зрештою мовив я, — то лише опосередковано. Але я й гадки не маю, яке значення мій винахід може, як ти кажеш, мати. Ні для Люка, ні для когось іншого — адже ніхто, крім мене, нічого не знає. Ні. Я не бачу, як воно вписується в загальну картину, окрім як ілюструє цікавість Люка. Тож, гадаю, я скористаюся твоєю порадою і просто відкину це питання.
— Мене все влаштовує, — відказав Білл. — І ще нюанс із Люковим зникненням...
У будинку задзеленчав телефон.
— Вибач, — мовив старий друг.
Він подався на кухню.
За кілька секунд я почув його вигук:
— Мерлю, це тебе!
Я підвівся і, щойно переступивши поріг, кинув на Білла запитальний погляд. Він лише знизав плечима і похитав головою. Швидко зметикувавши, я пригадав розташування двох інших телефонів у будинку. Тоді спершу вказав рукою на самого Білла, а потім — у напрямку його робочого кабінету, жестами імітуючи знімання слухавки і прикладання її до вуха. Він ледь усміхнувся і кивнув. Я взяв слухавку й трішки зачекав, аж доки не почув тихого клацання, сподіваючись, що співрозмовник гадатиме, ніби я взяв слухавку паралельного телефона.
— Вітаю, — почав я.
— Мерль Корі?
— Так, це я.
— Мені потрібна інформація, яка, гадаю, у вас є.
Лунав трохи знайомий чоловічий голос.
— З ким я розмовляю? — поцікавився я.
— Вибачте. Не можу цього сказати.
— Можливо, я так само відповім на ваше запитання.
— Принаймні хоч дозвольте запитати.
— Вперед.
— Гаразд. Ви з Люком Рейнардом — друзі.
Він витримав паузу.
— Можна й так сказати, — відповів я, аби заповнити тишу.
— Ви чули, як він говорив про місця під назвою Амбер і Двори Хаосу.
І знову твердження, а не запитання.
— Можливо, — відказав я.
— Чи знаєте ви самі щось про ці місця?
Ну нарешті, запитання.
— Можливо, — повторив я.
— Будь ласка. Це серйозно. Мені потрібне щось чіткіше, ніж «можливо».
— Вибачте. «Можливо» — це все, що ви отримаєте, якщо тільки не скажете, хто ви і чому хочете про це знати.
— Я можу стати вам у нагоді, якщо ви будете чесним зі мною.
Я втримався від відповіді саме вчасно і відчув, як мій пульс пришвидшився. Останнє речення було промовлено на тарі. Я продовжував мовчати. А тоді почув:
— Гаразд, це не спрацювало, тож я досі цього не знаю.
— Чого? Чого ви не знаєте? — запитав я.
— Чи це він з тих місць, чи ви.
— Скажіть якомога чіткіше, навіщо це вам, — попросив я.
— Тому що один із вас може бути у великій небезпеці.
— Той, хто з тих місць, чи той, хто ні?
— Не можу вам цього повідомити. Це буде ще одна помилка.
— Що ви маєте на увазі? Якою була ваша попередня помилка?
— Ви не даєте мені відповіді — заради самозахисту чи щоб допомогти другові?
— Можливо, — відповів я. — Якби я знав, що справа дійсно в цьому. Але з того, що я знаю, небезпека може походити від вас.
— Запевняю вас, що я лише намагаюся допомогти правильній людині.
— Слова, слова, слова[34], — відказав я. — А якщо припустити, що ми обоє з таких місць?
— Господи! — вигукнув він. — Ні. Це неможливо.
— Чому ж ні?
— Байдуже. Що мені зробити, аби переконати вас?
— Гм. Зачекайте хвилинку, треба подумати, — відказав я. — Гаразд. А як щодо такого? Зустріньмося в якомусь місці. Місце обираєте ви. Я подивлюся на вас, і ми обміняємося інформацією, шматочок за шматочком, аж доки не викладемо всіх карт на стіл.
Запала тиша. А тоді:
— Це єдиний спосіб переконати вас?
— Так.
— Дозвольте мені подумати. Скоро я знову вийду на зв’язок.
— Єдине що...
— Що?
— А якщо це саме я, то чи загрожує мені небезпека просто зараз?
— Гадаю, так. Так, імовірно, ви в небезпеці. Бувайте.
Співрозмовник від’єднався. Вішаючи слухавку, я примудрився зітхнути і вилаятися водночас. Кількість людей, що знали про нас, росла, як гриби після дощу.
Білл зайшов на кухню з отетерілим виразом обличчя. Першими його словами були такі:
— Як же хто-б-це-в-біса-не-був дізнався, що ти взагалі тут?
— Це було моє запитання, — відказав я. — Придумай інше.
— Гаразд. Але якщо він і справді щось надумає, ти дійсно підеш?
— Звичайно. Я запропонував це, бо щиро хочу зустрітися з цим типом.
— Як ти сам зауважив, небезпека може іти саме від нього.
— Як на мене, жодних проблем. Він же і сам опиниться у значній небезпеці.
— Не подобається мені це все.
— Та я і сам не в захваті. Але кращої пропозиції поки що нема.
— Ну гаразд, тобі вирішувати. Шкода, що немає іншого способу знайти його раніше.
— Я також про це подумав.
— Слухай, а може, трохи спровокуємо його?
— Як?
— Його голос здавався трохи знервованим, і я не думаю, що твоя ідея йому сподобалася більше, ніж мені. Пропоную, щоб нас не було вдома, коли він зателефонує знову. Нехай не думає, що ти просто сидиш і чекаєш, коли ж задзеленчить телефон. Нехай трішки похвилюється. Вберися в чистий одяг, і ми на кілька годин повіємося до заміського клубу. Це краще, ніж просто нишпорити холодильником.
— Чудова ідея, — погодився я. — Колись я планував влаштувати собі канікули. А заміський клуб — найкраще місце для відпочинку. Звучить класно.
Витягнувши все необхідне з Тіні, я освіжив гардероб, підстриг бороду, узяв душ та одягнувся. Ми поїхали в клуб і неквапливо повечеряли на терасі. То був гарний вечір, духмяний і зоряний, а місячне сяйво лилося, наче молоко. За спільною згодою ми вирішили відкласти обговорення моїх проблем. Схоже, Білл знав кожного в клубі, а тому заклад видавався доброзичливим. Давно вже в мене не було такого затишного і спокійного вечора. Потім ми замовили собі попити в клубному барі. Підозрюю, що мій батько дуже полюбляв собі тут хильнути. З сусідньої кімнаті долинала мелодія танцювальної музики.
— Так, це була чудова ідея, — сказав я. — Дякую.
— De nada[35], — відповів Білл. — Ми часто приємно гаяли тут час з твоїм старим. А ти випадково не чув?..
— Ні, жодних новин про нього.
— Вибач.
— Щойно він з’явиться, я тобі повідомлю.
— Звісно. Вибач.
Додому ми дісталися без пригод, та й ніхто за нами не стежив. Ми повернулися трохи після опівночі, побажали один одному добраніч, і я попрямував до своєї кімнати. Знявши новий піджак, я повісив його в гардеробній, куди закинув і нові черевики. Повернувшись до кімнати, я зауважив білий прямокутник на подушці.
Діставшись до ліжка двома великими кроками, я схопив аркуш.
ШКОДА, ЩО ВАС НЕ БУЛО ВДОМА, КОЛИ Я ТЕЛЕФОНУВАВ, — повідомлялося великими літерами. — АЛЕ Я БАЧИВ ВАС У КЛУБІ І ЦІЛКОМ МОЖУ ЗРОЗУМІТИ ВАШЕ БАЖАННЯ ПРОВЕСТИ ВЕЧІР ЗА МЕЖАМИ ДОМУ. ЦЕ НАШТОВХНУЛО МЕНЕ НА ІДЕЮ. ЗУСТРІНЬМОСЯ В ТОМУ БАРІ ЗАВТРА ВВЕЧЕРІ, О ДЕСЯТІЙ. МЕНІ БУДЕ КОМФОРТНІШЕ В ОТОЧЕННІ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ПІДСЛУХАТИ.
А цур йому. Моїм першим покликом було піти й розповісти про все Біллу. Але цей поклик наздогнала думка: адвокат не може нічого зробити з цією запискою, окрім як утратити через неї сон — а той старому другові значно потрібніший, ніж мені. Тож я склав записку і сховав її в кишеню сорочки, а саму сорочку повісив на вішак.
34
Цитата з «Гамлета» В. Шекспіра, дія 2, сцена 2.
35
Нема за що (ісп.).