Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— А як би було здорово, — не дивлячись ні на кого, мовив Топанов, — послати на супутник Алексєєва цей самий сигнал! Проте це може бути небезпечно…
— Надіслати сигнал і самим уникнути смертельної небезпеки, — сказав Григор’єв, — ось у чім питання.
— А це вже не питання, а конкретне завдання, — відповів Топанов. — Сигнал треба надіслати!
У головну частину полегшеної ракети із стелею в 1500 кілометрів було вмонтовано передавач. У потрібну мить він мав надіслати загадковий сигнал. Спостереження за ракетою провадилося за допомогою радіолокаторів і в оптичний спосіб із стратосферних літаків.
О п’ятій годині ранку сьомого червня в небо знялася ракета. Ми перебували на кам’янистій косі, яка далеко заходила в море, — сюди було перенесено пункт спостереження. В мить, коли з антени радіопередавача, що містився на ракеті, було надіслано сигнал, ми всі побачили в блакитному небі нестерпно яскраву цятку. Незабаром хвилі міражу поглинули її серед своїх примарних бризок.
З літаків надійшли перші повідомлення. Точно в момент подачі сигналу ракета вибухнула, перетворившись на величезну вогняну кулю.
Папка з результатами запуску ракети лежала перед Топановим.
— Чому вибухнула ракета? — всоте запитував членів комісії Григор’єв. — Невже вона не витратила всього пального? Що могло там вибухнути? Прочитайте ще раз дані ракети.
— В ракеті не лишалося ні грама пального, — твердо сказав Топанов. — Усе пальне повністю вигоряло за перші п’ять секунд польоту. Вибухати, отже, було нічому…
— І все ж вибух стався! — розвів руками Григор’єв. — І який вибух!
— Виходить, що якась частина речовини ракети віддала приховані запаси енергії… — зауважив Мурашов.
— Але що спричинило? — різко спитав Григор’єв. — Що спричинило? — повторив він. — Ми можемо викликати розщеплення важких ядер урану чи плутонію, ми можемо викликати перегрупування легких ядер, можемо викликати термоядерну реакцію, проте в лабораторних умовах! Так чому ж…
— А чому загинув Алексєєв? — запитав Топанов. — Чому? Звідки взялася енергія, яка перетворила будинок лабораторії на купу уламків? Нічого ми не знаємо.
— І яка роль сигналу? — Голос Григор’єва було ледве чути, він затулив обличчя руками й погойдувався на стільці.
— Цей сигнал і вбив Олексія, — сказав Топанов, задумливо передивляючись фотографії вибуху. — І добре, що ми не послали його з землі.
Десяте червня — пам’ятна для всіх нас дата. Цього, дня не передбачали займатися розслідуванням. Сонячне затемнення, якого очікували вранці, вимагало цілого ряду підготовчих робіт. Кожна наукова база, з якої можна було провадити спостереження, мусила включитися в роботу. Нас це стосувалося насамперед, бо за час діяльності комісії в її розпорядженні назбиралося досить багато спеціального інструментарію. Увечері я довго морочився із спектрографом, його лінза виявилася зміщеною під час перевезення й завдала нам клопоту мало не на всю ніч.
О четвертій ранку мене розбудив Топанов. Ми нашвидку перекусили й поспішили до причалу, де на нас чекав моторний човен.
— Вас не турбує, що сонячне затемнення збігається в часі з появою міражу? — запитав Топанов.
— Ні.
— А он Григор’єв наводить переносний астрограф на точку, в якій має з’явитися супутник Алексєєва. Ви допоможіть йому.
Я перший вистрибнув на берег і попрямував до Григор’єва.
— Що ви збираєтесь робити? — запитав я в нього. — Адже це нічого не дасть, супутник невидимий!
— Треба сфотографувати те, що з’явиться замість міражу, — здвигнув плечима Григор’єв. — Так, про всяк випадок… Та що ви стоїте, за чверть години почнеться затемнення!
Потяглися довгі хвилини. Та ось на правий край сонячного диска насунувся тонкий чорний нігтик; ще хвилина, ще… Тепер почалося. Це було перше повне затемнення, яке мені доводилося бачити. Я дивився на сонце в маленьку допоміжну трубку астрографа, скельця якого закривав чорний фільтр. Нарешті від темно-червоного сонячного диска лишився тільки серп, схожий на місяць-молодик. Він був такий яскравий, що навколо все ще стояв день, дивний, примарний день.
— З’являється міраж! — почувся голос Топанова; він вказував на захід своїм ціпком.
Я зиркнув на жовто-зелені пасма марева, до яких уже звик, і знову було повернувся до астрографа, де я так зручно влаштувався, коли раптом одностайний крик вирвався в усіх. Спершу я не зрозумів, що сталося, але потім глянув угору й завмер. Небачене. й неждане видовисько розгорнулось перед нами. З заходу на схід мчало якесь блискуче тіло. Сонце в цю мить повністю затулив чорний диск місяця, і по небу, на якому раптом спалахнули зірки, до нас замість міражу мчала схожа на сигару сяюча хмара. У нас над головою вона несподівано розгорнулась. Тепер це було яскраве сяюче ядро, від якого тяглися широкі спіральні відгілки, всіяні різноколірними блискітками, що швидко блимали. — Знімати, — шаленів Топанов, — знімати! Ми кинулись до приладів. А за хвилину десь на сході цей сяючий павук повернувся до нас боком і, знову набувши вигляду величезної сигари, зник з очей.