Таємниця одного дiаманта

– Давай швидше! Що ти там камешишся? – нетерпляче казав у сiнях мосулець. Хлопець тремтячими руками стяг сорочку i штани, але коли нахилився до нового одягу на тахтi, то побачив, що жiнка стоїть впритул бiля нього i уважно розглядається на його наготу. Аж запинало в неї вiдхилилось. Тiльки яке в неї обличчя, вiн не второпав, бо йому вiд всього аж в очах пливло. Вiн зцiпив зуби, як вдягав шапочку i закручував хустку: на сафiнi його мацав, мов скотину, жирний Джафар, а тепер ця стара жаба його обдивляється, як жеребчика на торжищi!

Жiнка допомогла поставити корзину на голову хлопцевi, i вони рипучими сходами пiднялись на третiй поверх.

Жiнка на останнiх сходинках прохопилася вперед i вiдкрила важкi рiзьбленi дверi. I зразу ж в очi вдарило золоте свiтло, що випливало крiзь решiтки вiкон сонячними променями. А весь об'єм кiмнати заполонив радiсний стукiт барабана, тонкий голос очеретяної флейти i скиглення ребаба.

В одному кутку сидiли троє музик, а пiд стiною, спершись на подушки, вiдпочивали двоє чоловiкiв у бiлих широких сорочках i темних плащах.

Поки вони довго i пишно вiталися з мосульцем, Алi розклав на скатертинi пахучi смаженi наїдки. Водночас вiн зауважив бiля дверей начищений тазик i карбований глечик. Миттю подав тазик молодшому чоловiковi i плюснув водою на його випещенi, неробочi пальцi.

Хлопець вiдчув на собi погляд мосульця i озирнувся. Мосулець йому схвально пiдморгнув: «Правильно, що першому ти змиваєш руки оцьому молодому…»

Поки сiдали до трапези, поки смакували всякими наїдками, все грала музика.

Алi ж сидiв бiля дверей напоготовi з глеком та рушником. Вiн прислухався до кожного слова приявних. Хоча йому заважала музика, та вiн все ж уловлював змiст розмови – мосулець торгував на великi грошi прянощi у цих двох просто вбраних людей. Хлопець згадав розповiдi бувалих багдадцiв про басрiйських мiняйл-скупердяїв, що десятками рокiв носять один плащ та сандалiї, змайстрованi з одних латок, бо вже все вiд перших сандалiв стерлося на порох.

Ще помiтив Алi пожадливiсть, з якою гостi зжирали все, що було на скатертинi.

Нараз Алi почув скрип за дверима. Вiн кинувся до шпарки, але нiкого там не побачив. Натис на дверi, вислизнув на сходи – нiкого! Вiн нечутно повернувся на своє мiсце. I зразу ж почув наче глухий скрип за стiною лiворуч, високо аж десь пiд стелею. Хлопець нахилився вперед, нiби розправляючи рушник, i глянув угору з-пiд руки – пiд самою стелею стiна осiла i утворилась трiщина. Крiзь ту трiщину до кiмнати зазирали блискучi чорнi очi.

Малий подумав, що то господиня пiдглядає за трапезою. Вирiшив спiймати її на гарячому. Але спочатку треба було перевiрити нижню кiмнату.

Малий знов нечутно спинився за дверима i, ступаючи навшпиньках, потиху спустився на перший, поверх. Музика перекривала легке рипiння сходiв.

Тому, певно, жiнка й не почула крокiв хлопця. Вона стояла бiля вiдхиленої вiконної завiси i розглядала стрiли – корзинка зi старим дертим одягом стояла поруч. Алi пiдступив до хазяйки упритул.

– Господине моя матiнко! А хто сусiди цього чудового палацу?