Таємниця одного дiаманта
- Автор: Логвин Юрий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00239-8
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Таємниця одного дiаманта». Краткое содержание книги:
– Бiльше! – сказав нащадок халдеїв, жителiв прадавнього Вавiлона.– Он яка була сила в державi – якщо вона могла виморити працею на свою потребу таку кiлькiсть рабiв. Чим бiльше рабiв – тим бiльша сила!
– Де ж вони потiм подiлись, о преславний шейх? Куди вони подiлись, як вивершили канали i греблi? Сконали всi до одного?
– Якби! Це було б найкраще! З'явився в наших мiсцях мерзенний перс, справжнiй шайтан-спокусник, i намовив їх, сам же бiлий, повстати проти бiлих!
– I вони повстали? I їх не повбивали?
– Перш нiж їх повбивали, вони такого натворили… Вони похапали бiлих людей i зробили рабами. Отодi всi побачили, що правду казали великi книжники: «Не чекай добра вiд людини, голови якої торкнулася рука работоргiвця!» I тодi всi побачили, що їхнє нутро гидке й рабське, яке може бути лише в чорного раба. Спочатку до цих злодiїв поназбiгались бiлi голодранцi, вся ворохобна наволоч. Вони тут воювали з вiйськом халiфа, поки зрештою їхньому призвiдцю не вiдiрвали голову i не вiдправили до Багдада! А iнших зiнджiв половину винищили, а половину загнали в пустелю за солончаковi болота, далеко на захiд.
– I вони там померли вiд спраги?
– В пустелi вони вiднайшли таємний оазис i збудували там фортецю. I зараз там, кажуть люди, живуть. Тiльки хто туди потрапляє, той уже не вертається. Всiх бiлих вони вбивають або холостять i перетворюють на рабiв. А своїх, чорних, нiкого звiдтiля не випускають… Капiтане! Небезпечне мiсце пройшли. Дай вiдпочинок хлопцям! Стерновий, тримай он на ту палю, що стирчить над острiвцем!.. А iмамом у них якийсь бiлий ворохобник. Помiчник того клятого перса. Йому бiльше трьохсот рокiв. I до всього вiн одноокий…
– Триста рокiв! – проговорив Алi, i вiд здивування йому очi полiзли на лоба, а вуста лишились вiдкритими. Мандеєць поглянув на враженого хлопчика, посмiхнувся i проказав далi:
– Хоча один святий чоловiк, родом iз Бахрейну, оповiдав менi, що їхнi потаємнi вивiдувачi час вiд часу вистежують рудобородих, блакитнооких i дуже високих чоловiкiв. Крадуть їх, привозять i пропонують їм добровiльно вийняти одне око. Якщо полонений згоджується, то його калiчать, посвячують у таємницi їхньої вiри i вiн стає їхнiм таємним iмамом. Якщо ж не згоджується, його вбивають. I виходить, що одноокий iмам живе четверту сотню рокiв i не вмирає.
– О славний шейх! «А скажи менi, як же дiстатись у ту фортецю, i щоб вони не вбили i не звалашили?!
– Для чого тобi туди дiставатись?
– Я хочу дiзнатись, чи справдi їхнiй iмам такий старий, чи все пiдроблене?
– Хлопчику! Ти хiба для того полишив Багдад, щоб розгадувати таємницi та шахрайства людськi? По твоєму обличчю я бачу, що тебе покликала в дорогу iнша зоря – зоря мандрiв. А де мандри, там завжди чудеса… i пригоди…
Малий Алi затремтiв вiд несподiванки i страху – тiльки став цей мандеєць на сафiну, а вже знає все i про його задуми? А вiн же нiкому слова не вимовив про свої мрiї. I капiтан, i кухар думають, що вiн з ними попливе назад до Багдада й буде весь час прислужувати бiля жаровнi.
I всi iншi так думають.
– О шейх! Невже ти бачиш мої думки i мрiї? – тремтячим голосом проказав хлопчина.
– Бачу! Я багато чого бачу i знаю наперед…
– Тодi скажи менi, о славний шейх, хто винен в смертi купця-сiрiйця? Кiлька днiв тому вiн сперечався iз старим купцем i лаяв хашашiнiв. А вранцi, коли всi прокинулись, вiн був…
Стерновий схопив за вухо Алi i притяг до себе.
– Що ти патякаєш, щеня?! – засичав вiн на хлопчика.
– Кров була? – спитав мандеєць хлопчика, наче його й не мучив стерновий.
– Засохлi бризки на дошках борта… над водою…
– Стерновий! Обома руками тримай стерно i прав он-о на тi поодинокi тополi, що визирають з-за пальм.
Стерновий зразу ж вiдпустив вухо хлопця.
– Принеси стрiли, що лежать межи паками льону.
– То мої стрiли! Тими стрiлами озернi розбiйники мене хотiли вбити. Я на щоглу залiз, щоб краще їх бачити, а вони по менi почали стрiляти…
– Принеси стрiли… Стерновий! На пiвлiктя лiворуч! – Алi побiг по стрiли, але його прихопив кухар i посадовив чистити зубки часнику. Захрипiв, наблизивши обсмалену бороду до самого лиця хлопчика:
– Що ти там, собако, патякаєш цьому чаклуну?! Кажи!
– Нiчого, я…– перелякався Алi, та згадав слово самому собi – i задер пiдборiддя, як лоцман – мандеєць: – Я питав, чи знає вiн дорогу до оазису зiнджiв-ворохобникiв?
– Гляди менi! Ти, син…– кухар озирнувся на мандейця – i спокiйнiше скiнчив: – ти, син грiха…
Мандеєць тим часом щось пояснив стерновому, а тодi вiдiйшов вiд нього i, легко перестрибнувши двi корчаги i паку пряжi, схилився над схованкою зi стрiлами.
Ось вiн вже стояв над жаровнею i уважно обдивлявся тонке i довге вiстря кожної стрiли. Потiм спитав у хлопчика: