Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Його звичку — говорити і забувати про присутність співрозмовника — я помітив уже давно. Гнатович перестав викладати в університетах, бо йому набридли обмежені чітким часом формати лекцій, в яких він мав розгортати свої думки, йому також набридли всі вчені ради та наукові інституції, в яких ніхто не намагався слухати це розгортання ідей. Я співчуваю йому, як талановитому вченому, який, поринувши в прекрасний космос наукових проблем, повністю втратив адекватність у світі матеріальних речей, у світі всіх можливих зручностей і компромісів чи можливостей організовувати собі життя.

Коли я телефонував до нього й говорив на ту чи іншу тему, то чув його радість, потім бажання зустрітися. Я говорив про книги, які мені потрібні, і Гнатович почав безкінечно говорити про ці книги, про ідеї цих книг, про авторів, про порушені проблеми та їх еволюцію, про можливість застосування цих проблем сьогодні. Я делікатно перебивав його, що мене цікавить те і те, а Гнатович, почувши, що мене цікавить, продовжував розвивати свої думки. Одного разу з телефонною слухавкою в руці я нетерпляче стояв у кабінеті кафедри, спостерігаючи за трохи нервовими поглядами моїх колег, які ніби хотіли сказати, скільки можна висіти на телефоні, але нічого не зміг зробити, бо Гнатович, поринувши у власне царство мислення, мене не чув і продовжував розгортати цілими блоками та пластами свої думки. Такі «паралельні» розмови в нас давно перетворилися в норму, врешті-решт я звик до них.

Кілька років тому Гнатович повністю відмовився приходити в навчальні та наукові заклади і влаштувався вантажником на роботу в продовольчий магазин. Спершу я був шокований. Але він мені доброзичливо пояснив, що там йому ніхто не заважає думати, що насправді фізична праця і чисте мислення, задоволено хмикнув він, ступають нога в ногу. За чаркою його домашньої наливки він усміхався, що в інститутах самі йолопи, яким більше до шмиги виступати по радіо чи телевізорі. Він добродушно казав, Павле, ти їх остерігайся, краще тримайся нас — наукового пролетаріату, бо лише серед нього ще жива незаангажована і чесна думка. Ми пили ще і подумки я дав собі обітницю ніколи не посідати адміністративну посаду, бо це смерть знанням, творчості та ідеям. Я хизувався, що купив український переклад «Естетичної теорії» Адорно, а Гнатович кривився, що я зробив повну дурницю, оскільки він має ксерокс ориґінального видання, і взагалі українські переклади з філософії дуже посередньої якості, їх краще не читати.

В інші місяці його телефон постійно мовчав. Наш спільний знайомий, якого я випадково зустрів у метро, сказав, що Гнатович мешкає зараз у котеджі молодої пані під Києвом, якій пише дисертацію. Я усміхався й подумки казав, от старий ловелас, але був за нього радий, оскільки крім своєї науки він у житті навряд чи бачив бодай мінімальні радості й блага.