Дрозофіла над томом Канта [Роман]

На порозі моєї квартири — виснажений чоловік із сивим волоссям, який певну мить вагається заговорити і дивиться на мене з острахом. Він виглядає геть пригніченим, немов побитий пес, мабуть, не може зібратися з думками, які його привели сюди, і не знає, що сказати. Чорними вуглинками очей, в яких поблискує підозра та незрозумілість, пильно обмацує мене й несподівано починає говорити. Я не одразу розумію його невиразне, несміливе і ніби придавлене важкими думками мовлення, здогадуюся, що він запитує про бабу Маґду; відповідаю, що вона виїхала в Донецьк і більше тут не проживає. Кілька секунд він стоїть розгублений і сумний, ніби не зовсім вірить почутому. Дивиться на мене і каже: шкода, дуже шкода.

Зачиняю роздратований, бо з того часу, як я купив у тієї бабусі квартиру, мене майже щомісяця тривожать невідомі люди з підозрілими виразами облич. Я переконаний, що більшість із них є хворими, або причинними. Може, тут якась секта засідала? Деколи мені страшно самому спати в цій квартирі. Недобре відчуваю. Недобре. Тут багато залишилося від колишньої господині — баби Маґди. Це ніби сонне царство статики, де час настільки постарив, що майже не помітно його руху. День і ніч — лише зміни зовнішнього світу, які мляво вторгаються в приміщення. Тьмяні, плямисті, вицвілі шпалери, від одного виду яких може початися мігреневий настрій і які я ніяк не візьмуся пообривати й наклеїти нові, запилена, сіра стеля, яка благає, щоб її гарно побілили, десятиліттями вичовганий, скрипучий паркет, старий чорний гарнітур, котрий до інтер’єру ще більше додає понурості, навіть допотопний телефонний апарат із обірваними дротами, а головне — невблаганний густий запах затхлості, нудьги і приреченості, — все, що я придбав разом зі стінами у баби Маґди. Коли нарешті вдалося продати свою трьохкімнатну квартиру в місті свого дитинства, яку матір чудом отримала на початку перебудови (тоді було модно боротися з чиновниками та народними депутатами і роздавати блага народу), то грошей насилу вистачило на це помешкання, а про капітальний ремонт — через жалюгідну викладацьку зарплату — доводиться постійно забувати.

Не можу забути один епізод, пов’язаний із чорним дубовим столом, обтягнутим зеленим сукном. На поверхні сукно було витерте нерівномірно, лише в кількох місцях, плями яких у сукупності витворювали своєрідну «піраміду», помітні колоподібні западинки (мабуть, у цих точках стояли важкі предмети — підсвічники або щось інше). Юра в день мого переїзду механічно відкрив дверцята до внутрішніх шухляд столу і звідтіля вискочив пацюк, який прошмигнув по моїй лівій нозі і побіг одразу в коридор. Юра від страху аж викрикнув, а я стояв, ніби вкопаний. Пацюк безслідно зник: ми шукали його в коридорі, в кухні, у ванній; мабуть, у квартирі є величенька діра, через яку пацюк дременув у своє невідоме пацюче царство. Вражений видовищем, Юра почав переповідати мені свій дитячий роман про пацюків, які захопили сусідні королівства — королівства інших звірів, витворивши потужну пацючу імперію.