![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/4/drozofila-nad-tomom-kanta-roman-download.jpg)
Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Сам факт «іншого» погляду на діяльність скандинавського теолога багатьма шанованими умами, такими, скажімо, як Мозес Мендельсон, були сприйняті навіть відверто вороже, з непорозумінням. Попри те, що це була підозра суто термінологічна, цілком ймовірно, що вона керувалася острахом перед замахом на авторитетність. Можливо, це природна схильність людської натури — реаґувати на виклик у штики? Але Кант великодушно подолав у полеміці людське, дотримавшись людського: в листі від 10 серпня 1763 року до вельмишановної фройляйн Шарлотти фон Кноблох він усіляко вшановує свого опонента, вбачаючи в ньому «дружнього та відвертого чоловіка». Нічого особистого, лише метафізика та космогонія. Не духи і душі померлих, а межі пізнання. Не візіонерство, а моделювання світу. Простіше кажучи, духовні фантоми було відправлено на пенсію.
За радянських часів кожна дрозофіла, яка хотіла захиститися з філософських наук, неодмінно займалася філософськими проблемами природознавства, в результаті чого цей напрямок перетворився у царство леґалізованих кретинів, дебілів, маразматиків, фантазерів, мрійників чи просто одержимих від переконання у власній науковій місії; у кожного з них, якщо не дай Боже послухати за чаркою, обов’язково є ґеніальна ідея, теорема, невідкритий закон, сенсація. Вони з’їжджалися до Києва зграями — непримітні сільські вчителі з добрими очима, які «довго спостерігають за навколишнім середовищем і мають щодо цього дуже глибокі думки», партійні функціонери, коли мода захищати дисертації охопила майже всі державні установи і їм до своїх службових рангів треба було добавити «наукові здобутки», просто божевільні, яким треба було виправдати своє божевілля, перш за все, у своїх очах, кар’єристи, які за відсутності вчених ступенів не могли посісти адміністративну посаду в науковому або навчальному закладі, зрештою й ті, хто перебував у постійному пошуку.
Кожен із них — сумне дитя своєї епохи; багато з них писали про Енгельсове розуміння матерії, філософські погляди Луначарського або про принципи теорії відображення в естетиці чи основи марксистської логіки. Кому, йопсель-мопсель, зараз потрібне Енгельсове розуміння матерії? Я спостерігаю за їхньою еволюцією, як вони прагнуть схопити нове, але нездатні змінити своє мислення. Інколи думаю, що вся постколоніальна інтеліґенція та інтелектуали, якщо такі є в нашій країні, приречені на шарпанину між різними світоглядами, методологіями, манерами й стилями, форматами та способами письма й думання.
Ця незґрабна, жахлива еклектика, яка рясніє в їхніх творах, дискусіях, лекціях, книжках насправді є не лише їхньою кармою, а й реальним станом нашої культури. Щоправда зустрічаються й унікальні постаті, талановиті, але безпорадні, оскільки деякі з них нереалізовані, інші ж — навпаки — нікому невідомі. За чаркою вони жаліються, що мають кілька серйозних рукописів, але не знають, хто би їх видав, вони заздрять своїм більш розкрученим колегам, з якими рахуються і видавці, і чиновники, вони заздрять своїм колегам, які стрімко підіймаються вгору, скакають як блохи з посади на посаду, поки, дивись, не опиняються чи в уряді, чи в парламенті. Я з жахом дивлюся, як це змушує людей скуповувати щомісяця книги, витрачаючи на них останні кошти, змушує безперестанку та безконтрольно їх читати, забиваючи свідомість все новими й новими нашаруваннями, не завжди потрібними ідеями та інформацією, але найстрашніше — це прирікає їх на постійні балачки про прочитане, про уявне царство фантомів та ілюзорних істин, які не один невдаха й дурень прагнув використовувати за навіґатора в реальному світі.
Ясна річ, що серед цього бурхливого потоку божевільних, посередніх, психічно хворих апостолів сцієнтизму були й унікальні винятки, як це завжди буває.
Проте, вчені, перед якими хочеться зняти капелюха, все ж таки є. Давно помітив, що з ними краще спілкуватися в не формальній обстановці, а в невимушеній, приватній чи на дозвіллі, коли розмова легка, дотепна, коли в ній є місце і міркуванням на ті чи інші теми, і звичайним людським жартам. Навіть жарти таких ґеніїв мають свій неповторний шарм.
Серед моїх приятелів із Інституту філософії ходять леґенди про Сергія Кримського. Працюючи в одному відділі зі стареньким професором Мазепою, Кримський любив розвертати його робочий стіл так, щоб шухляди були з протилежного боку. Дідок Мазепа приходив, сідав на своє робоче місце, машинально тягнувся рукою до шухлядки, але її не було, потім, кинувши оком на присутніх колег у відділі, він тією ж рукою поправляв волосся на голові. Через п’ятнадцять хвилин повторювалося те саме: Мазепа тягнувся рукою до шухлядки, але її не знаходив, і знов поправляв волосся. Він забував, що нема шухлядки і це повторювалося знову й знову: рука тягнеться — мац-мац — нема, тоді знову поправляє волосся. Відділ ледве стримував регіт і робив вигляд, ніби ретельно працює. Але професор Мазепа, незважаючи на свій значний вік, також був дотепним чоловіком. Одного дня він обклеїв стовпи центрального Києва оголошеннями «Допоможу позбутися бородавок та волосся», вказавши внизу домашню адресу професора Кримського, що на вулиці Саксаганського. До квартири Кримського одразу потягнулися череди старих і юних вірменок, азербайджанок, ассирійок, циганок, грузинок, осетинок і жінок інших «східних» і «гірських» національностей.