Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Ти горнулася і я відчував твій смуток. Мовчки цілувалися, не зважаючи на пасажирів спершу метро, а потім 12-го тролейбусу. Я знаю: все це як маленька гавань в океані дошкульної зими ми затиснуті холодом у тихі й привітні стіни моєї квартири ми хто позбувся вчорашніх клопотів і думок про завтрашній день тривог і болю який чекає попереду твої сині довірливі оченята що зігрівають душу пелюстки усіх квітів світу вкривають нашу легку дорогу до спокою ложе нашої тиші наповнене запахами весни теплого літа щедрої осені зимової свіжості світлі тіні птахів створюють стіни для нашої тимчасової оселі лагідні білі хмарини ковдрою вкривають наші тремтливі тіла ми втрачаємо рівновагу і тіла немов пір’їни доручаємо повітряній колисці.

Після легкої вечері ми курили на балконі, я накинув тобі на плечі свого кожуха. Ми дивилися на темний і мовчазний Голосіївський парк, укритий білим покровом, на нічні будинки, які виднілися, ніби нічні кораблі в темно-сірій імлі, на його поверхні. Я розповідав тобі про тебе своїм мовчанням (ого, це я сказонув, наче поет!): зігрівав у своїх обіймах, повільно й обережно обціловував кожен сантиметр твоєї шиї. Ти зупиняла мене, шепочучи: «нетерплячий». Тепер я знаю, що наговоритися тобою неможливо, бракуватиме слів — повністю розкритися любов’ю, щоб необхідні слова народжувалися нізвідки і злітали з моїх уст легко, ніби метелики. Раніше я не вірив, що людина здатна оповісти про свою любов чи ненависть, образу чи захоплення. Силкуватиметься, але завжди розповідатиме про зайве, банальне, другорядне, а про найважливіше — те, що на серці, — ніколи. Здається, я так тобі нічого і не сказав із того, що відчуваю. Коли ми кохалися, коли ми лежали, виснажені й гарячі, відчуваючи, як тремтять наші тіла після насолоди, коли жадібно пили прохолодний брют і ти мене знову пробуджувала зі спокою, а я захоплено відповідав «ненаситна»… — і тоді я не міг сказати про найважливіше: про свою любов до тебе. Я цілував твої груди й відчував смак материнського молока, ти заспокоювала мене, що дитину більше не годуєш і тому інколи дозволяєш собі алкоголь. Пізніше, коли дивився на тебе сонну, я захотів написати вірш, хоча ніколи цього не робив серйозно, я придумав лише один рядок: навіть не зважуся торкнутися до тебе тихим поглядом. Я постійно мовчав — радий, замріяний, піднесений, бо не вірив, що все це відбувається, а ти брала моє обличчя в долоні й шепотіла, ну чому ти мовчиш, чудо, все буде добре.