Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Час протікає майже непомітно: він тягучий, як свіжий ґумовий клей, і непоспішний, як черепаха, в ньому думки почуваються, наче в пустелі, кінця-краю якій не видно, і єдиною розрадою є щоденна молитва на палаюче сонце своєї самотності. Це такий стан свідомості, коли щомиті міркуєш над тим, що відбувається на очах, або відбувалося давно чи зовсім недавно, коли зважуєш випадкові вчинки людей, чи власні фрази, які ненароком запустив у розмову, наче непомітні рибини, що запливають через вуха в інших людей і невідомо, що може бути далі, що може бути з людьми, з їхніми помислами та діями стосовно тебе.

Для розуміння таких змін у людях я виробив у собі своєрідну манеру спостереження: коли я спілкуюся, особливо тоді, коли розкриваю певну думку, уважно вивчаю реакцію співрозмовника, зокрема те, на що він особливо ретельно звертає увагу. Це надзвичайно цікаво помічати серед наукової братії, порожні балачки з якою мене останнім часом забавляють: я зумисне беру провокаційну тему і розвиваю свої міркування, однак мій співрозмовник, замість того, щоб реаґувати на загальний напрям розмови, хапається, як наївне дурнувате дитя, за окреме слівце чи термін і починає з насупленим виглядом, від чого на його лобі вискакують численні зморшки, висловлювати свої судження, по суті, на зовсім другорядну, а часто й третьорядну тему, яка не має нічого спільного з тією, навколо якої виникла суперечність. Там, де розумна людина на те чи інше слово в дискусії просто б не звернула увагу, оскільки розуміє його «робоче» використання, адже спілкування здебільшого відбувається швидко, непідготовлено, спонтанно, то дурень, у такій ситуації, хапається за нього і починає піднімати неймовірний галас, його обличчя перекошується від полемічного запалу, очі навіжено поблискують, руки, ніби автономні об’єкти, самі починають рухатися, загрозливо розмахувати, у голосі згодом з’являється втомлива хрипота, а з рота вилітає аґресивна слина.

Згодом я почав боятися таких співрозмовників, бо мене лякала їхня фанатична відданість у свою правоту. Чого гріха таїти — в мене також є схильність до подібної поведінки в час дискусій. Тому я давно перестав брати участь у нудних здебільшого псевдонаукових конференціях, де зграя аспірантів, доцентів, докторів, професорів плеще язиками про що завгодно, тільки не про те, що стосується теми, цитуючи і згадуючи модних і популярних зарубіжних вчених, чим вони ніби хочуть підтвердити правомірність власних міркувань на противагу іншим, не рідко пригнічуючи співрозмовника, ніби бойовий півень грізно піднятим хвостом, своїм «суспільним статусом».

На думку спала перша та остання за життя запекла полеміка Канта зі Сведенборґом, після якої він більше не дозволяв собі подібного. Полеміка не вельми відомого ще тоді маґістра Канта з дуже популярним володарем свого часу, ідолом спіритуалістично заанґажованих любителів філософії з аристократичних салонів, ясновидцем і пророком, містиком номер один у Європі самим фон Сведенборґом.