Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
— У вас невимитий посуд. Це нічого. Я вам допоможу, — він ставить біля раковини невеликий табурет, вилазить на нього, відкриває кран гарячої води й миє тарілки. Я кажу, щоб цього не робив, що сам вимию, але малий непоспішно й спокійно знову повторює «нічого, я допоможу». Він охайно складає вимиті тарілки на металеву поличку над раковиною, оглядає кухню. Гена запитує, чому я й досі не замовив воду.
— Яку воду? — не зовсім розумію сказане після читання.
— Я ж вам ще місяць тому казав — «Кодацьку». Воду з крана пити дуже небезпечно, в ній є хлорка і пісок, а «Кодацька» — очищена. Забули?
— Забув.
— Я вам можу замовити. Треба тільки залізти в Інтернет. Дядь Паша, у вас є Інтернет? Як же ви без Інтернета? Там можна музику і мульти качати, ігри грати.
Не знаю що малому навіть відповісти. Малий ходить кімнатою, бере одну з книг, здається Фейєрабенда, й запитує, чому нема малюнків. Я кажу, що є книги з малюнками, а є такі, яким малюнки непотрібні, бо лише заважатимуть. Потім Гена кривиться, що всі мої книги вкриті пилюкою, а це, дядь Паша, неправильно, від пилюки можна захворіти астмою, не смійтеся, мені мама казала, що в старих книжках живе кліщ і бактерії, які погано впливають на здоров’я.
В двері несподівано дзвонять і переривають нашу розмову. Симпатична мама Гени з пікантними ямочками на щічках, перепрошує та забирає малого додому.
Астма, Інтернет, малюнки — все це так незвично. Мабуть, я дуже відстав від життя.
Після чергової телефонної балаканини з Пампушкою, переважно про його страждання як науковця, мене трохи пробиває на депресію і думки спорадично наповнюються чортзна-чим.
Думаю про нарікання Пампушки і раптом лякаюся, бо уявляю себе через дещицю років подібним до нього. Найгірше, що всі підстави для цього є. Я також замислююся над подібними темами, які інколи глодять мою душу на самоті. Любий вошивий психоаналітик мені скаже, що це комплекс нереалізованості. Проте, я справді вірю, що не все залежить від волі людини (хай простить мені старий неврастенік Ніцше).
Мені здається, що більшість із нас змушені підігравати поточній ситуації. Цьому можуть бути різні пояснення: християнське співчуття до навколишнього зла чи ідіотизму, інтеліґентна вихованість і несміливість, банальний страх перед світом, лінивість і скептичність, зневіра в дії, приховані бажання робити з будь-якої ситуації вигоду, словом, можна називати та вигадувати ще багато нових «масок», за якими ховаємо свої щирі думки, почуття чи погляди на речі. Втім, постійно прикидатися, постійно корчити клоуна — це дуже втомлює і є навіть самоприниженням.
Як це не важко, але я намагаюся мислити спокійно, врівноважено, у форматі такої собі «чистої феноменології», без нашарувань людської чуттєвості, її ego. Хоча усвідомлюю, що в мисленні та спілкуванні звільнитися від людського неможливо. Через це я недолюблюю так званих харизматичних людей, які привертають до себе увагу не своїм талантом і здібностями, а режисурою своєї поведінки та своїми вродженими якостями. Мені здається, що це підкорення іншого, інтервенція на іншу територію, зазіхання на іншу свободу. В цьому мені вбачається несправедливе, що повністю нівелює «зміст» людини, її мислення, працю, натомість зосереджує увагу на манері спілкування з іншими, на вмінню себе подати. За незначний свій вік я вдосталь надивився на таких жевжиків у дорогих костюмах і краватках, які в манері одягатися копіюють недолугих українських політиків. Вони натужно корчать із себе інтелектуалів, викладачів, видавців, науковців, редакторів, поетів, художників, розумників, але жоден із них є не творчою особистістю. Через це вони завжди успішні, на виду, ніби скакуни на перегонах, бездоганні та дипломатичні, безтурботні та пихаті. Вони ніколи не «опустяться», не зійдуть з розуму, не стануть навіженими, не лежатимуть під парканами як Моцарт чи Бетховен. Вони ніколи не підуть проти маси й соціуму і не піддаватимуться остракізму та засудженню. Тля: від неї за кілометр тхне комерцією, бізнесом, розрахунками, а загалом найстрашнішим бичем — політикою, навіть якщо вона непартійна й неполітична. Успішний і знаний митець — це вже політик, навіть коли він не у парламенті чи уряді. Бо його символічні бонуси в будь-яку секунду інформаційна влада здатна перетворити в матеріальні, не кажучи вже про те, що рано чи пізно вони цілуватимуть пантофлю можновладців, ідучи на ті чи інші компроміси.