Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
– Гм, сильний, – щиро похвалив Лисиця.
– Так. Але працює тільки з ВІПами. До речі, кажуть, що дружина його кілька років тому загинула. Начебто машина збила. На переході. Але це можуть бути тільки чутки. Є кому розпускати.
– У нього вони теж є, вороги?
– Смієшся?
– Сміюсь. А про дружину – всяке може бути. Хоч і виключати нічого не можна. Але ж ти тут так його чорною фарбою розмалював, що я уявив такого собі кіборга-монстра.
– Завтра сам побачиш. І відчуєш. На своїй шкурі.
– Думаєш, зможе нам пособити?
– Думаю. У темі ж він. Про «потойбіччя» татуювальницьке багато знає. Що там, за вивісками красивими, заникане. І не тільки про нього. Він узагалі – «знахідка для шпигунів». І слідаків. Непростий мен. Таємничий. Живе самотньо. Мало кого до себе підпускає. Але мені пообіцяв. Я вийшов на нього через одних знайомих, а ті через своїх. Про зустріч домовився сьогодні зранку. Він сам подзвонив. Я ж знав, що ти приїдеш. От і заворушився… Чуйка в мене, що про Кречета він нам зможе дещо підкинути.
– Якщо воно є.
– Так. Але «є» – завжди. І про всіх.
– І про тебе?
– Про мене немає. Миші з’їли, – підморгнув Ігор. – Хіба що кілька крихіток малесеньких.
– Ну, це небагато. Живи…
– Шноракалуцюн! – відповів Ігор. – Це – «дякую» по-вірменськи. Одногрупник у мене був вірменин. Григян. Але ми називали його Григ. По-модньому. На «імпортний» манір. То він часто так казав.
– Ari ongietorria, – відповів Лисиця. – Це – «будь ласка» по-баскськи. Просто знаю.
– Паліглот, – підморгнув донкор.
– Десь так… Слухай, а може, Кречета ухайдакали, бо хотіли одержати силу майстра? Всю. Яка вийшла з нього після вбивства й перейшла на тату?
– Ну, не знаю, – стенув плечима Марченко. – Це вже глибока архаїка якась. Хіба у ХХІ столітті може хтось у таке вірити? Ну, може, божевільний?
– Божевільний? – насторожився професор. – Гм… Варіант. Треба цю версію теж перевіряти.
– Треба, – погодився Марченко. – Але завтра. Бувай. Поїду. Є ще кілька справ.
Він дав потриматися за міцну п’ятірню й пішов. Зранку в плуга і – тягтиме. Така робота. Розраховуй тільки на прудкі ноги. Та ще голову недурну.
Лисиця замкнувся й засів за стіл. Попрацює ще. А втомиться – у душ та й люлі-люлі.
Узяв іще раз довідку. Пробігся знову. Нічого нового не випливло. Гм… Закінчив універ. Так багато хто робить. Витрачають п’ять років, щоб одержати диплом про «вишку», а потім ховають його «під сукно» й ніколи не витягують. А навіщо? Є улюблена справа. Що приносить непогані гроші. Живи і пий кайф. Ось таке щастя. Про це мріє кожен. Але одержують не всі. Далеко не всі. А цей Кречет зміг. Досяг. Знайшов себе. Витоптав собі місце під сонцем. Де тобі потрібне зовсім інше, а не універівські корочки. Роками відшліфована майстерність. Талант. Ну, а навчання часто для таких людей – це задоволення бажання батьків, які мріяли побачити кохане чадо великим начальницьким цабе. А без диплома, ясно, це – неможливо. Тому й роблять усе, щоб «запхати» любого телепня до вишу. Навіть усупереч його волі. Гм… До речі… Багато цікавого дізнався пан Кречет, вивчаючи «холодильні машини і пристосування»? Нудьга така, мабуть… Хоча… Це може бути лише «твоя дзвіниця». Він же творча натура… Та ні. Точно тікав із пар. У кіно. В кафе. З одногрупницями. Цілувалися. Романи заводили. Ех, шикарний час… Ні… Навіть за саме це варто терпіти лекції з «кривошипно-шатунного задовбізму». І навіть цілих п’ять років.
Усе це було в житті пана Кречета. І був тоді він щасливий. А зараз його немає. І життя його закінчилося. І більше такої людини ніколи не буде. Несправедливо? Так. Але це знову ж таки «твоя дзвіниця». Ніхто не знає, що записано в «книгу життя». Ну, і «книгу смерті» – теж. Кому скільки. І – які дати з обох боків тире між ними. На шикарному пам’ятнику. Чи простому металевому хресті…
Узяв фотографію. На ній Кречет, судячи з усього, сфотканий на паспорт. У двадцять п’ять років. «Офіціоз». У костюмі. Після університетського випускного, мабуть, іще раз надягнув. Той самий. Уліз.
Із фотки дивиться звичайна людина. Не гірша й не краща за решту. Яка, як і всі, хоче відрізати свій шматочок щасливого пирога. Але… Тільки почав. Відрізав і відкусив разів зо два.
Світлі очі. «Цивільна зачіска». Костюм. І не скажеш, що рокер.
Узяв нову фотку.
А тут уже – у всій красі. Триденна борода. Довге волосся зібране в «дульку». Шкіряний картуз. Шкіряний жилет на голе тіло. Шкіряні штани. Передпліччя й плечі, що виглядають з-під жилета, вкриті татуюваннями. На зап’ястках – браслети зі стальними шипами. У вирізі жилета – великий металевий хрест на масивному ланцюзі. Із компанією стоять перед баром-пабом «Ричард». Дружбани – такі ж «монстри». Схожий прикид. Теж у татухах. Усміхаються. Щасливі. «Монстри року». Інакше й не назвеш.