Чорний лабіринт. Книга друга

— Хто там?

Федір мовчав. У роті пересохло. Не знав, як відповісти на те запитання. Зрештою прошепотів:

— Мені треба Плісейса… Зеппа Плісейса…

— Його нема… — по довгій паузі відповів старечий голос.

— Необхідно з ним зустрітися… Це дуже важливо. Де його можу знайти? Я його товариш…

— Не знаю…

— Відчиніть…

— Приходьте вранці. Буде хазяїн, а я… Мені наказано не відчиняти.

— Я тут проїздом і не можу чекати до ранку.

— Нічим не допоможу вам, пане… Адвокат Хаймерль поїхав до Лінца. Повернеться вранці, отоді й заходьте… — роздратовано мовив старий за дверима. Кроки віддалилися, в глибині коридора рипнули двері і все стихло. З досади Федір ладен був закричати, але нічна німота зупинила його. Доводилося повертатися ні з чим. Знову чекати, мучитися тим чеканням, сподіваючись лише на старого Бруно. Думка про зв'язок ставала для нього прокляттям.

— Ху, чорт, отакий я везучий… — витер пілоткою спітніле чоло і засунув її під погон. Вже було зібрався йти геть, але раптом шлях йому перетнули двоє. Він одразу упізнав їх. Літній був йому неначе знайомий. Він уже десь бачив це суворе, тонкогубе лице. Тим часом молодик дістав з-під пахви залізний шворінь і, набичившись, посунув на Крайніченка.

— Зупиніть його, пане Кіртаг, — спокійно промовив Федір. — Не раджу вам псувати стосунки… Генрі вам того не подарує.

— Бий! — процідив крізь зуби Кіртаг. Шворінь просвистів над вухом і вгруз у плече. Страшний біль розірвав у небі місяць. Стало темно. Що було далі, не пам'ятає. Хто поклав поруч із ним на брук здорованя? Куди подівся Кіртаг? Хто лив йому на обличчя воду? Все відбулося у ті кілька хвилин, коли був без пам'яті. Отямившись, побачив, що зі скроні здорованя, який лежав на землі, юшила кров. Він був мертвий. Навколо знову до болю у вухах німувала тиша. В жодному вікні притихлих будинків не зблиснув вогник, не грюкнули, відчиняючись, двері. Проте Федір відчував, що на нього в ту мить з темних вікон дивились перелякані очі. Спробував встати, але марно. Ледве доповз до будинку, стіну якого запнула густа тінь. Кілька хвилин лежав, гамуючи серце. Від нестерпного болю воно зовсім знесиліло. Спираючись об стіну здоровою рукою, якось звівся. Голова йшла обертом. Бридка млость підкочувалась до горла. Похитуючись, поволі рушив униз до кірхи. Між рядами будинків по трасі, неначе трасуючі кулі, проскакували вогники автомашин. Десь там, біля ресторану, під наглядом філерів стояв їхній «додж». Аби лиш вистачило сил дістатися до нього.