Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ.[82]

Іншими словами, військові командири відповідали за допомогу в створенні прорадянських «національних» урядів, які мали їх підтримати. Ця ідея, як пояснював Ленін, покликана забезпечити сприйняття населенням України червоноармійців як «визволителів», а не як іноземних окупантів.

Ніколи — ні в 1918 році, ні пізніше — ані Ленін, ані Сталін, жоден з більшовицьких керівників не вірили в суверенітет української радянської держави. Реввійськрада, сформована 17 листопада, складалася з промосковських «українських» чиновників Пятакова та Володимира Затонського, головнокомандувача Червоної армії в Україні Володимира Антонова-Овсієнка та самого Сталіна. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», сформований 28 листопада, очолював болгарин за походженням Християн Раковський. Він заявляв, що всі вимоги зробити українську мову державною є «шкідливими для української революції».[83]

За умов фактичного безвладдя ця гібридна війна проходила успішно. Червона армія розпочала свій наступ в Україну, одночасно більшовики почали переговори з Петлюрою. Лідери Директорії з обуренням засудили таку подвійну тактику. Народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін м’яко відповідав, що Москва не має нічого спільного з військами, що просуваються українською землею. І говорив про військову операцію «армії цілковито незалежного українського радянського уряду».[84]