Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику
- Автор: Джудіс Джон Б.
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-3913-5
- Переводчик: Наталія Палій
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику». Краткое содержание книги:
Як економічна криза змінила світову політику? Що відбувається в глобальній політиці? Чи можна скласти теперішні події в політичному світі в один-єдиний пазл? Чому на виборах перемагають популісти?
Джон Б. Джудіс детально й захопливо пояснює, як сприймати і як зрозуміти сучасний сплеск популізму, яку роль у політиці відіграють інформаційні технології та як вибори в будь-якій країні впливають на світову політичну систему.
В обмін на підпорядкування своєї валюти євро Німеччина вимагала та отримала від інших країн згоду на підписання Пакту про стабільність і зростання, згідно з яким ЄЦБ брав на себе повноваження контролювати показники бюджетного дефіциту країн-членів, аби вони не перевищували 3 % від ВВП, та державний борг, аби він не становив понад 60 % від ВВП. Члени єврозони були переконані, що за допомогою лімітування дефіциту вони обмежать інфляцію в країнах, а отже, збережуть баланс у відносинах між державами. Як виявилося, вони помилялися. Утім, Пакт про стабільність і зростання, разом із власне впровадженням євро, таки призвів до виключення кейнсіанських стратегій економічного відновлення. Кейнсіанська стратегія базувалася на наявності дефіциту. Якщо дефіцит загрожував порушенням торгового балансу, країна могла використати для захисту платіжного балансу мита чи девальвацію. Але тепер девальвація була неможлива, а мита — заборонені. У результаті правлячі лівоцентристські та правоцентристські партії виявилися безсилими в умовах економічного спаду й відкритими до викликів із боку правих і лівих популістів.
Під час заснування ЄС також було ухвалено принцип свободи пересування людей і бізнесу («свободи заснування»[254]) між державами-членами. У цьому відбилося прагнення створити спільну ідентичність для держав, які колись воювали між собою. Але ці кроки також відображали бізнес-пріоритети. Із розширенням ЄС на Схід європейському бізнесу на Заході сподобалася ідея мати можливість імпортувати дешевшу робочу силу зі Сходу для ресторанів, готелів і будівництв без реєстрації документів. Також бізнес на Заході, де зарплати були вищі, тепер міг вільно переносити свої заводи на Схід, де зарплати були менші, до чого багато хто й удався.
Профспілки нарікали на свободу заснування, тоді як праві популісти обрали мішенню політику відкритих кордонів, яка, зрештою, підірвала зусилля країн-членів щодо контролю за іммігрантами та шукачами притулку. Наприклад, унаслідок відкритості кордонів легальні та нелегальні іммігранти чи шукачі притулку з Північної Африки могли мігрувати з Франції чи Італії до Нідерландів чи Данії. 1998 року в Данії під час дебатів щодо ратифікації Амстердамського договору, яким затверджувалося впровадження в ЄС відкритих кордонів, кампанія проти нього проходила під гаслом «Ласкаво просимо, 40 мільйонів поляків».
Але керівництво ЄС відмежувалося від цих протестів. Економічну та імміграційну стратегію ЄС формували й переглядали країни-члени, але так, що пересічний громадянин мало на це впливав. Тільки одну з головних інституцій ЄС — Європейський парламент — обирали напряму, вона мала повноваження лише схвалювати чи не схвалювати пропозиції та бюджет, надані Європейською комісією, членів якої призначало керівництво країн-членів. Європейська комісія наглядала за щоденним функціонуванням ЄС. Європейський центральний банк контролювала рада представників центробанків країн-членів. Останні призначали також і Європейський суд. Він мав ухвалювати рішення, але його обговорення не підлягало розголосу. Перрі Андерсон у своїй пророчій книжці про Європейський Союз писав: «Що ефективно роблять основні структури ЄС — так це перетворюють відкритий порядок денний парламентів і закритий світ канцелярій»[255].
Деякі лідери правих популістів спочатку підтримували створення ЄС. Жан-Марі Ле Пен розглядав його як спосіб забезпечити домінування Франції на континенті й бастіон проти радянського комунізму. У програмі «Національного фронту» 1985 року він писав: «Європейський Союз залишиться утопією доти, доки Спільнота не має достатніх ресурсів, спільної валюти та політичної волі, що невіддільна від здатності захищати себе»[256]. Однак після того як Радянський Союз розвалився, і потому стало зрозуміло, що ЄС має власну волю, Ле Пен розчарувався в ньому й порівнював Маастрихтський договір із Угодою в Труа XV століття, за якою французький трон було передано англійцям.
Інші популістські партії об’єдналися у виступах проти «дефіциту демократії» в ЄС. Данська народна партія закликала Данію вийти з ЄС. «Шведські демократи» заявляли, що «європейська співпраця — це хороша справа, але нова європейська супердержава — ні»[257]. Невдоволення популістських партій Європейським Союзом поділяли багато європейських виборців. Готуючись підписати Маастрихтський договір, Франція й Данія провели референдуми. Французи ледве схвалили угоду 51,1 % голосів, а данці відхилили її з аналогічною перевагою голосів, ледь схваливши її дещо пізніше, коли Данії було дозволено відмовитися від виконання деяких положень угоди. Пізніше ЄС запропонував приєднатися до Союзу Норвегії, однак 52,2% її виборців відмовилися від членства. Шведські виборці ледве схвалили членство 52,8 % голосів. У вересні 2000 року 53,2 % данців проголосували проти приєднання до єврозони; три роки потому єврозону відхилили 56,1 % шведів.
У відповідь на поширене невдоволення структурою ЄС керівництво Союзу ухвалило нову конституцію, до якої було внесено незначні корективи. Але 2005 року 54,9 % виборців у Франції та 61,5 % нідерландців проголосували проти конституції. Тоді ЄС відмовився від конституції і змінив назву документа на угоду, щоб її не потрібно було всенародно ратифікувати. Це викликало обурені заяви про бюрократичну маніпуляцію. Опозицію новій конституції всередині ЄС очолили праві популістські партії, і це разом із їхніми протестами проти імміграції, ісламу та неоліберальної суворої економії посприяло зростанню їхньої підтримки в суспільстві. Це також дало змогу цим партіям, заплямованим зв’язками з європейським авторитаризмом, претендувати на ореол демократичності.
Розділ 5
Обмеження лівого популізму: СІРІЗА та «Подемос»
Упродовж 2003—2007 років Європа, вочевидь, перебувала в задовільному стані. Зростання в Європі становило в середньому 2,75 % на рік — низький, але не катастрофічний показник. Рівень безробіття знизився з 9,2 % до 7,2 %. Хвиля популізму спала. Але фінансовий колапс, що поширився на Європу наприкінці 2008 року, та зростання кількості біженців і посилення ісламського тероризму, що, на перший погляд, було пов’язано з інтервенціями Заходу й громадянськими війнами на Близькому Сході, у Південній Азії та Північній Африці, спричинили популістський бунт.
Ця популістська реакція відрізнялася від реакції 90-х одним важливим аспектом. У північному поясі, по якому Велика рецесія так сильно не вдарила і де скупчилося багато шукачів притулку, переважав правий популізм. Але в Південній Європі — Іспанії, Греції та Італії, — де безробіття досягло рівнів Великої депресії, виник новий лівий популізм. Коли головні ліво- та правоцентристські партії, пов’язані членством їхніх країн у єврозоні, не змогли реанімувати свої економіки, виборці цих країн почали шукати відповідей у нових популістських партій.
Єврокриза
Фінансовий колапс, який став очевидним у США у вересні 2008 року із банкрутством Lehman Brothers, до кінця року поширився й на європейські банки, які інтенсивно інвестували в американські деривативи. Кредитування припинилося, позичальники не сплачували борги, інвестування сповільнилося, рівень безробіття зріс. На 2009 рік середній рівень безробіття в ЄС становив 9,6 %; у 2012 році він сягнув 11,4 %. А в Південній Європі все було ще гірше — в Іспанії 18 % у 2009, 25,1 % у 2012.[258] На 2012 рік США почали виходити з Великої рецесії, але в Південній Європі вона тривала, ставлячи під сумнів життєздатність Євросоюзу та євро.
У США безпосередньою причиною кризи були фінансова дерегуляція та шахрайство. У Західній Європі поглиблення рецесії[259] спричинило неправильне фінансове регулювання. Єврозона, яка почала діяти 1999 року, охоплювала 19 країн із різним рівнем економічного розвитку й дуже різними типами економік. Наприклад, Німеччина та Нідерланди були експортоорієнтованими високотехнологічними економіками. За Ґерхарда Шредера німецькі профспілки погодилися обмежити свої зарплатні вимоги. У результаті у 2000-х роках німецькі зарплати фактично відставали від продуктивності, що робило німецьку продукцію надзвичайно конкурентоспроможною в ЄС та на міжнародних ринках. Це спричинило підвищення профіциту торгового балансу.
254
«Freedom of establishment» — свободи пересування та економічної діяльності самозайнятих осіб. (Прим, перекл.)
255
Perry Anderson, The New Old World, Verso, 2009, p. 62.
256
Cas Mudde, Populist Radical Right Parties in Europe, Cambridge University Press, 2007, p. 159.
257
Mudde, p. 166.
258
http://www.economicshelp.org/blog/1247/econornics/european-unemployment-2/
259
Сьогодні є багато літератури щодо причин єврокризи, і моє пояснення — це поєднання кількох підходів. Див.: Peter A. Hall, «Varieties of Capitalism and the Eurocrisis», West European Politics, August 2014; Heiner Flassback and Kostas Lapavitsas, Against the Troika: Crisis and Austerity in the Eurozone, Verso, 2015; Engelbert Stockhammer, «The Euro Crisis and the Contradictions of Neoliberalism in Europe», Post Keynesian Economics Study Group, Working Paper 1401; Mark Copelovtich, Jeffry Frieden, and Stefanie Walter, «The Political Economy of the Euro Crisis», Comparative Political Studies, 2016; Servaas Storm and C. W. Naastepad, «Myths, Mixups, and Mishandlings: Understanding the Eurozone Crisis», International Journal of Political Economy 45, 2016; та Pettis, op. cit., Appendix. Про перебіг подій див.: Stathis Kouvelakis, «The Greek Cauldron», New Left Review, November—December 2011.