Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
І ось прийшов він. Сіра непоказна людина, як годиться оперативникові КДБ, який нічим не запам’ятовується, без досвіду державної служби, крім кількох років на посаді портфеленосця Анатолія Собчака. Створення культу особи вимагало чималих зусиль. Почали з «чорного пояса» із дзюдо, і Путін жваво кидав через стегно хлопчиків та дівчаток, кланявся й перевальцем шкандибав по татамі в білому кімоно. Цей образ виявився не до вподоби росіянам, як і образ тенісиста — огрядного із задишкою Єльцина. Народ потребував «сильної руки» a la Сталін, і тоді Путіна почали запихати в підводний човен, у рубку корабля, в кабіну винищувача. Він робив суворе обличчя, суворий погляд, його очі наповнювалися сталлю.
Політтехнологи розуміли, що другий «Сталін» із Путіна не вийде, і тоді почали ліпити додаткові деталі, вибудовуючи новий образ гуманіста. Тепер Путін цілував дітей у животи, лікував тигрицю, вказував шлях стерхам, бавився зі своїми собаками, їздив верхи й ловив рибу. Особливу роль у формуванні образу нового керівника повинна була зіграти церква, і вона із задоволенням зіграла. Важко сказати, коли член КПРС з 1975 року навчився хреститися, але Путін це робить ревно, насупившись і з дуже правдивим, спрямованим до небес поглядом закоренілого церковника. Щоправда, ніхто ніколи не чув з його вуст ні слів молитви, ні якихось цитат із Євангелія, але багато хто повірив, що він, будучи підполковником КДБ, таємно відвідував церкву і складав хвалу Господові, проклинаючи гріхи своїх колег за всі роки радянської влади.
У сучасній Росії, як і в СРСР, прийнято вірити всьому, що показують на телебаченні та пишуть у газетах. Оскільки Путін швидко підпорядкував собі всі ЗМІ, то народ повірив у «щирість» Путіна, у його слова про «моральність», про «сімейні цінності» й абсолютно спокійно поставився до розлучення вождя. Культ «сильної руки», образ «збирача земель російських» у комплекті з ідеологією «Росії, яка встає з колін», уже не міг змінити думки більшості росіян, які зненавиділи лібералізм і ліберальні ідеї. Як і 30–50 років тому, населення зайняло свою зручну позицію споглядальника, спостерігаючи за подвигами Путіна. Власне, культ особи і потрібний для того, щоб населення, з одного боку, захоплювалося, а з другого — не втручалося у процес керівництва.
Путіну казково поталанило. До технології створення його культу особи було залучено інтернет, а також решту всіх комунікаційних досягнень, що раніше допомагали вигодовувати попередніх вождів, — кіно, телебачення, радіо, образотворче мистецтво і літературу. Про нього вже написано кілька десятків книг, створено твори мистецтва — від пам’ятників до предметів домашнього вжитку, тарілок і сільниць. Є дитячі книжки, поштові марки, пісні, кінофільми, мультфільми, ікони. Поки що нема опери і балету, але в культу особи нема меж.
Якщо порівнювати культи всіх радянських і пострадянських вождів, то Путін, звичайно, став лідером. Його досконалості нема меж. Якщо Росія продовжить політику самоізоляції і закриється новою «залізною завісою», то важко собі уявити, наскільки розвинеться самолюбство та пихатість людини, яка випадково опинилася у Кремлі. Ідеологія, що її ретельно створюють російські політтехнологи, має право називатися путінізмом, яким колись були лєнінізм і сталінізм, але набагато тоталітарніша та жорсткіша.
Культ особи — сфера ідеології і до економіки, а тим паче — до політики не має жодного стосунку. Культ особи — головна ознака авторитаризму. Сталін був «батьком народу», але абсолютно нічого не розумів в економіці, запровадивши планове виробництво сільського господарства і промисловості. Хрущов мало не став ініціатором третьої світової війни під час Карибської кризи. Брєжнєв почав війну в Афганістані, не передбачивши, що окупація далекої країни призведе до економічної кризи і міжнародної ізоляції СРСР. Єльцин не послухав аналітиків-кавказознавців і почав війну в Ічкерії. Нарешті, Путін припустився безлічі помилок, але культ особи поки що тримає його на плаву. Гасло «Вперед до перемоги путінізму!» буде якийсь час актуальним, та чи надовго?
РЕЛІГІЯ ВЛАДИ
У Східній Грузії, в маленькому містечку Дедоплісцкаро, в будівлі колишньої школи є унікальна церква. До того як купити школу і переоблаштувати її на церкву, парафіяни в самий розпал радянської влади побудували церкву під землею — викопали приміщення, освятили його і молилися. Тоді по всій Грузії, що прийняла християнство у IV столітті, було всього лише кілька церков, що діяли, і поява катакомбної, в буквальному розумінні, церкви була несподіваною подією. Всі знали про підземну церкву — і комуністична влада, й офіційна церква. Але нічого вдіяти не могли. Ще й тому, що її побудувала, тобто викопала, російська громада, яка складається з нащадків тих, хто опинився в Грузії ще на початку XIX століття.