Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Відтяти тобі голову було б ще надійніше, щоб не було чоловікові чим думати, — влучно вкинув хтось.
Вантажник хотів щось додати, але з боку міста залунали постріли, стало чути рев юрби, і захеканий юнак підбіг до вантажників, витираючи скривавлені губи.
— На що ви тут чекаєте? — репетував він. — Ремісники… розбивають комори… а юрба б'є Ісааків палац!
Вантажники щільно оточили юнака, а він кидав уривчасто, захлинаючись від шаленого гону.
— А рекрутів… женуть у неволю… Перському шахові…
І дівчат…
— У яку неволю?!
— Та що ти верзеш дурниці!
— Присягаюся аллахом… Яничари так кажуть… Вони оточили агу. Вимагають грошей… а загрожують розповісти рекрутам правду…
Вантажники витріщили очі..
— Та бре!.. Не може цього бути!..
— Коли вже яничари кажуть, так воно правда, — зауважив колишній січовик.
— Оце дійсно, бо яничар тоді скаже правду, коли самому стане гірко, — підхопила молодь.
Але старі вантажники гримали на них:
— Та цитьте! Розгорлалися, як гуси! Тут щось діяти треба.
— Люди ж гинуть!
— Та не може ж цього бути, — засперечався молодий турок. — Не може бути правовірний невільником.
— Продати його за гроші не можна, але віддати в неволю, як данину, — скільки завгодно, — напутливо виправив старий козак.
— Так підемо їх визволяти!
— Чого там думати!
— Відіб'ємо їх! — загули буйні голови.
— І нахипові накладемо в три вирви!
Постріли, гомін і глухий незрозумілий гуркіт міцнішали. Вантажники на мить замовкли, прислухалися, намагаючись зрозуміти, що діється за похмурими мурами міста. В цю мить наблизився до вантажників Панас із Горпиною.
Панас сіпнув одного з вантажників-козаків і одвів його на хвилинку.
— Ось, братику, та молодичка, що я казав. Чоловік її весляр на «Могребі». Як там: чи можна зараз із ним побачитися або принаймні поговорити з капуданом?
Козак похитав головою.
— Зараз ніяк не можна… Я недавно там був. Почали їх розковувати, тому що «Могреб» піде до доку. Зачекайте з годину. Ось переведуть на баржу веслярів, тоді й з капуданом поговорите на дозвіллі.
Панас розчаровано зітхнув:
— Оце так заковика!.. Ну, що ж, молодичко, почекаємо. Наші, певно, ще не повернулися.
— Панасе! — гукнули його знайомі вантажники. — Іди послухай, що робиться!
— Зараз, — обізвався Панас. — Так ви, молодичко, посидьте тут у холодочку, а мені до товаришів треба. Але не встиг він рушити з місця, як на морі знялася
несподівана стрілянина.'
— Дивись! На галерах стріляють! — несамовито вигукнув Садик.
І всі завмерли, як зачаровані.
Садик не помилявся. Стріляли на баржі, де сиділи відкуті від опачин веслярі. Невільники били дозорців, кидали їх у хвилі, душили їх ланцюгами і просто руками і, видираючись на сандал, що стояв на якорі, поруч баржі, нашвидку озброювалися для дальшого бою. На капуданському містку відстрілювалася жменька сейменів[256]. Блимали на сонці пістолі й ятагани. Панас ураз зрозумів, у чому річ. Перед очима постали п'ять клятих років біля опачини, червона таволга, кайдани, весь невимовний біль образ, і вся зненависть до каторги спалахнула вогнем. Він випростався і скочив на барило.
— Панове, — міцно пролунав його голос, — дивіться! Повстали галерники. Нам важко, а їм удесятеро. Рятуйте їх, хто в бога вірує! Зробімо хоч раз добре діло.
— Бий сейменів! — гаркнули вантажники і кинулися на допомогу.
Бій на баржі розгорався. Миготіли у повітрі дошки від бортів, лави, опачини і ланцюги. З жахливою силою падали вони на голови дозорців.
— Aмa-a-aн!!! Ама-а-а-ан!!! — репетували вони.
Тріщали постріли. Дзвеніли леза. Смерділо порохом, і дим його стояв у повітрі густим кучерявим туманом.
— Бий дозорців!
— Алла! Алла!
— Бий!!! — котилося над великими скляними хвилями.
Шубовстали у воду забиті. Лускали черепи перестиглими кавунами. Прокльони та зойки, благання і лайки котилися далеко затокою.
Опір сейменів слабішав. Одні кидалися у море, намагаючись доплисти до берегів, інші билися з мужністю poзпачу, але не благали пощади.
І далеко лунало над морем:
— Би-ий! Би-ий!!!.
Легкий вітер відносив кучеряві клубки порохового диму. Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.
Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:
256
Сеймени — ханські (татарські) стрільці.