Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!
А Куцан виводив, як сурма:
Бородавчині очі скляніли з хмелю. Шия стала червоно-синя. Машинально наливав він чарку за чаркою і пив не рахуючи. А кобзар, випивши й трохи закусивши, сидів проти нього і дивився в одну точку незрячими очима.
— А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? — спитав його один з нетяг.
— А з Криму, — стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. — З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, бо там нашого брата продають, на базарі, як худобину…
— А що там чути? — поцікавилися нетяги.
За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.
— Що чути? — зітхнув кобзар. — Ой братики! Мо, й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, — того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою — віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська — справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва, його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий — і добре, коли вмить розіб'ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і піднестися не може, а вони щодня бігают, подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.
— Ах вони, гади кляті! — заскреготіли зубами. нетяги. — Так-таки й замучать стару людину?
— А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? — казав далі кобзар. — Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.
— Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! — ахнули козаки. — Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.
— І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, — гірко казав кобзар. — Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання… І собаки тягали його білі кістки… І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров'ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку…
Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.
— Нема на світі совісті, - казав далі кобзар, зітхнувши. — Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки по хуторах біля баб'ячих спідниць, а вам тут ні до чого діла нема. Хай гинуть старі батьки. Хай матерів гвалтують поганці, а сестер та наречених продають у гареми розплоджувати татарчат. А вашого брата козака хай кують у кайдани на галерах, випалюють їм тавра на лицях, вішають на гаках за ребра або на палю садовлять. Але почекайте! І на вас прийде загибель. І ви потрапите в неволю, і на власній шкурі відчуєте, як воно терпіти і не мати надії на визволення.
Кобзарів голос забринів несподіваною міццю. Він скидався на грізного біблійного пророка, що накликає грім або кам'яний дощ на нечестивий Содом та Гоморру[257]. Не було тільки сивої бороди та довгої біблійної патериці.
— Та що ми — баби стали, чи що! — зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. — До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!
Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.
— Що ми — баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!
— А правда, — підвів голову Бородавка. — Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив…
Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.,
— Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! — заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.
257
Содом та Гоморра — два староєврейські міста, які, за біблійною легендою, за гріхи своїх мешканців провалилися крізь землю, і на місці їх існування утворилося так зване Мертве море. Очевидячки, це перекручений спогад про вулканічний вибух в тлумаченні староєврейських священиків.