Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Бий татар! На Каффу підемо! — гули козаки.
І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.
Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко, було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.
День був прозорий, безхмарий. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від засмаги козаків.
— Го-го-го! — іржали козаки. — Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.
— А скільки?
— Ану, підрахуємо. Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо. Десятка, та король, та сімка, та ще туз… Скільки ж воно буде?
Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.
— Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку — десятку геть. Віддеремо за короля — короля викинемо.
— Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.
Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.
— Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.
— Оце тобі раз… А оце тобі — два… Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.
— Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три… А оце чотири…
За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.
— Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев'ять.
— …і десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.
— А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? — зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.
— О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, — зніяковіли хлопці, перезираючись.
А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.
— Потерпи, батьку! Віддамо! — заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. — Ми — люди певні: не втечемо.
— Та ми ж у тебе на тафі… Як наймити… Відрахуй сам, скільки належить.
Але Танцюра тільки похитав головою.
— Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано… Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.
— Але ж торік не те було, — палко заговорив один із козаків. — Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.
Він ніяково м'яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.
— А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.
— Та що й казати… Воно справді…
— Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, — втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.
— З стриженої отари вовну дерти? — примружився Танцюра, — Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.
— Та не вовну дерти, а панів бити!
— Оце справді. Так і люди кажуть.
— Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, — змушено всміхнувся Танцюра.
Козаки зареготали.
— А на чому ви до Туреччини дістанетесь, коли у вас ані коней, ані човнів? — насмішкувато кинув чорний, як жук, козак, вибиваючи докурену люльку.
Танцюра знизав плечима.
— А на чому торік ходили? Не твоїми ж ногами!
— А потім півздобичі старшинам за човни віддали?
— Ну, так зроби собі власні човни й пливи хоч до самого чорта! — обурився Танцюра. — Людям бажаєш добра: показуєш як сліпим цуценятам, де їх пожива. А він сміється!
Засмаглий козак спокійно заховав у кишеню люльку й підвівся на ноги. Думав щось відповісти, та глянув на Дніпро, затуляючи очі долонею, і раптом звернувся до хлопців.
— Еге-ге, хлоп'ята! Ось і байдаки з Києва.