Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Податків вимагають, а хліба нема!
— Перехоплюють для рекрутів вози!
— Щоб ми поздихали, як чумні щури! — обурено підтакував кремезний чинбар в шкіряному фартусі з засуканими рукавами.
— Адже ж нахип та уста-баші не голодують.
Це здалося так кумедно, що чинбарі мимоволі розреготалися.
— Еге!.. Стануть вони голодувати, коли беруть вони з нас мало не чверть заробленого за те, щоб ми їм же скорялися.
— Комори ломляться від збіжжя в такіє!
— І від борошна!
— І від іншого харчу!
— А ми пухнемо з голоду!
— Авжеж, бо щури та миші їм дорожчі від робочого люду, бо для щурів є борошно, а для нас нема.
— А сьогодні прийшли до гавані дві наші шкуни, — вкинув якийсь венеціанець, — та розпустили паруси, не кинувши якоря через той клятий податок.
— Та чого ж ви терпите? — дивувалися франки-матроси. — Лаєтесь-каєтесь, а прийдете до Абдула aбo до уста-башів і мовчки вклоняєтесь, як жебраки, щоб не визнали вас за непутящих.
— Дурні ми! Тому й скоряємось, — щиро вигукнув один з чинбарів.
— Ішаки довговухі!
— Тю! Теж дорівняв. Спробуй не годувати свого ішака, так він тобі так зареве, що вуха луснутъ.
І, вдираючись в обурені вигуки, линули тоскні й безнадійні скимління жінок:
— Забрали мою донечку, мою Рахіленьку. Продають на невільницькому ринку. Завезуть у Персію, у гірку неволю…
— Ой діточки наші нещасні… Ой Єгово!.. Доки ти вражатимеш нас гнівом своїм?! І за що?..
— Банкіру Ісаакові на користь, — обурено сплюнув один з майстрів, вільновідпущений козак. — Чого виєте? Ідіть до свого Ісаака! Мабуть, змилосердиться.
— Ой, так до нього й не доступитися! Стоять яничари навколо Ісаакового палацу, щоб наш стогін і наші сльози не заважали йому.
— От прокляті!.. Ланцюгові собаки султанські, - навмисно вкинув якийсь ремісник, помітивши в юрбі яничара.
— І Ісаакові, бо служать вони тому, в кого кишені товсті.
— Дурні! Осли нещасні! — вилаявся яничар, що вже дві години ходив по базару, шукаючи хліба. — Спробували б ви побути в нашій шкурі. Третій рік не дають грошей. Або дали, та такими, що в них більше міді, ніж золота. Жодний крамар їх не брав. Так ми їх кинули Гусейнові у вічі, а кращих нема… А за службу як нас карають!.. І нагаями, і ляпасами… І чатувати ставлять не в чергу.
— Так чого ж ви мовчите?!
— Та ще й з народу знущаєтесь, замість захищати покривджених.
— А як його захищати? Коли б ми знали, хто в цьому винний… Та на шматки б роздерли вмить.
— Банкір Ісаак винний! — несамовито заволали жінки. — Він губить наших дітей!
— Бере податки в посесію!
— Продає наших доньок у неволю!
— А за Абдула забули?! — вигукнув кремезний чинбар.
— Хай він буде проклятий, собака!
— А беглер-бей? Це ж йому треба грошей.
Панас повільно проштовхнувся крізь натовп, і задоволена посмішка грала на його вустах:
— Чуєте, як гудуть? — підморгнув він жінкам. — Так їм, дурням, і треба!
— Чому? — не зрозуміла Олена.
— Хай не підставляють спини під канчуки. У них одна пісня: «кисмет та кисмет». А з тим клятим кисметом жодний козак довіку б не бачив волі. Так і їздили б нами старшини, пани та попи всіх фарб та вір.
Горпина не слухала і не відповідала. І гуркіт юрби, і обурені вигуки чула вона, як уві сні. Інша, страшніша буря клекотіла в її грудях, і не знала вона, що краще йти далі чи то тікати світ за очі від зустрічі з Данилом. Міцно тримала вона ганчірку з золотими гасене. Вони пекли їй долоню, як тридцять Юдиних срібників. Це ж ключі від Данилових кайданів, це воля невільникові, а вона не в силі розтулити пальці. Aлe ж треба, треба…
— Куди ми йдемо, господарю? — полохливо смикнула Панаса Шафіге.
— До цитаделі. Там наші хлопчики. Витягни, Олено, гроші, - обернувся він до дружини, — бо якщо здибаємо агу, треба одразу його добре підмастити. Тут вже не можна ловити гав.
Вулички були колінкуваті й переплутані, а іноді такі вузькі, що другі поверхи й балкони мало не торкалися один одного, перетворюючи їх на напівтемні льохи і сходи, що стрімко здіймалися вгору.
Цитадель була на горі, у північно-східному кінці міста. Другий зубчастий мур із дванадцятьма вежами і чотирма брамами замикав її з усіх боків. Тут був зимовий палац беглер-бея, казарми, де сиділи під сторожею хлопчики, рекрути й жінки, і кілька міських будівель часів імператора Юстініана. Здалека долинав гуркіт міста, наче морський прибій.
Панас обійшов наріжну вежу і наблизився до брами, де чатував його знайомий воротар-мурин.
— Почекайте тут, — спинив він жінок, — а я довідаюся, що і як.