Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
А рекрути кинулися врозтіч колінкуватими завулками і мчали до міських брам, не бачачи з жаху дороги.
В розпалі бою вибігли з-за рогу Шафіге і Олена.
Жах відкинув їх на хвилину за кам'яні мури, але, помітивши зв'язаних хлопчиків, що з плачем виривалися з ременів, вони зрозуміли все. З мужністю розпачу помчала до них Шафіге.
— Меметко! Меметику! — белькотіла вона; кидаючись від хлопчика до хлопчика.
— Рятуйте!!! Ама-а-н!!! Пустіть!!! — волали вони, божевільні від жаху.
— Тіточко! Тіточко! Розв'яжіть нас! — з сльозами вчепилося в Олену якесь хлоп'я.
Олена мчала навздогін Шафіге, але дитячий зойк вразив її. Зціпивши зуби, схопила вона з бруку уламок шибки і кинулася різати ремені, скривавивши обі руки склом.
— Де Меметка? Меметка з Чабан-Таша? — розпитувала вона.
Але діти або галасували й плакали, або мовчки витріщали на неї очі, не розуміючи, в чому річ. Тільки двоє старших хитнули головою назад, підставляючи руки під скло.
— Там він!.. Там!.. Ой, тіточко, не кидайте нас! Тіточко! Розв'яжіть! Пустіть нас на волю!
Шафіге у нестямі кидалася серед дітей, шукаючи свого хлопчика. І раптом спіткнулася на розпростерте тільце, напівутоптане у землю кінськими копитами.
— Ме… Меметику, — пробелькотіла вона пошепки.
Так, це був її Меметка з маленьким Якубом, онуком старої Тайфіде. Вони якось розв'язали один одному руки й кинулися бігти в ту мить, коли кiннотa виринула з-за рогу на юрбу. І обоє потрапили під копита.
Шафіге стояла над Меметом, і крива болісна гримаса оголювала її зуби беззвучним сміхом. Навколо буяла юрба. Стогін, постріли, зойк, благання, лайки і накази — все злилося в строкатий хаос. Все кружляло з запаморочливою швидкістю, всі почуття її на мить завмерли, отупіли, щоб по хвилинній закляклості прохопити всю її істоту непереносно гострим болем.
Як підломлена, впала вона на ще тепле тільце, пригортаючи його до себе і осипаючи божевільними поцілунками.
— Меметику, прокинься! Це ж я, твоя мама!.. Меметику мій!.. Ой, розтопчіть мене разом із ним!..
Вона билася грудьми об землю, вила, як собака, якому розчавили задні лапи, повзала, ламаючи руки, і знов цілувала маленьке тільце своєї дитини. А бій кипів. Яничари відступали. Кіннота, бачачи, що у вузьких провулках сила не на її боці, швидкою риссю помчала до найближчої брами і щезла в хмарах кучерявої куряви.
І тоді прокинувся народ від покірливої сплячки і люто кинувся бити крамарів, мурз, работорговців і лихварів. Почалася коротка і жорстока розправа.
У порту було бучно й безладно. Замість бігати по східцях, зігнувшись під величезними лантухами і скринями, або викочувати на кораблі важкі смолені діжки й барила, вантажники юрбилися на березі, палко й обурено обмірковуючи новини:
— Де це чувано, щоб вантажники лагодили міські мури! Ми не невільники! — вигукнув турок Садик, викочуючи круті яйця очей на засмаглому обличчі кольору свіжого цинамону. — Абдул збожеволів з своїми наказами.
— Підемо до такіє! Чого ж мовчать уста-баші з нахипом!
— Правильно! — підхопив Садик. — В нахипа всього досить: і хліба, і бринзи, і конятини, і баранини. Хай він нас нагодує.
— Тиждень тому я міг нагодувати дітей своїм заробітком, а сьогодні вони голодують.
— Хай відчинять комори, та розподілять між нами запаси. Ми ж сплачуємо зекят — десятину на бідних. А зараз, коли ми без хліба, ми самі стали бідними.
— Тю, так це тільки про людське око кажуть, що зекят іде на бідних. І не благати нам, панове, треба, а вимагати, — видерся на величезне ба рило один з колишніх січовиків.
— А коли не дадуть самохіттю — кий їм у горло! Розбити комори та взяти з-під ключа, — підхопив другий. — Бо цех не монастир, а вантажники не монахи.
— І не невільники!
— І не в'язні!
Відчувалося, що ось-ocь зірветься буря.
— Геть податок з кораблів! — вилупив Садик білки, розмахуючи жилавими кулаками. — Бо вже три дні, як жодний корабель не кинув якоря на нашому рейді.
— Що нам гинути без роботи!
— І хай Абдул не ховається за Селімову спину! Знаємо й його, хижака. Ceлiмові треба тисячу, а Абдул вимагає п'ять. Акула він ненажерлива.
Але вільновідпущені лукаво перезиралися і насмішкувато смикали вуса.
— Чого ви смієтесь? — обурився Садик. — Що тут смішного?
— Бо ж за вашими законами кара-татари на те й існують, щоб сплачувати податки на поживу службовцям.
— Звідки ти знаєш? — спитай хтось.
— Чув! А потім спитав якось муллу, чи то правда. Побачили б ви, як він збентежився і мало не луснув із злості. А потім сказав, щоб я краще забув про ці речі, бо не годиться чорній кості знати закони.