Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Панас кахикнув і обережно стукнув у прозурку. Під лунким склепінням загупали важкі кроки.
— Чого треба? — прохрипів незнайомий голос.
— Я до Масуда Ель Джеббара, господарю, — вклонився Панас. — Пропусти мене до чатівні.
— Проходь, проходь! Масуда нема, його заступлено! — гаркнув яничар і прибив прозурку.
Заступлено?! Не може бути! Масуд присягався бородою пророка, що чатуватиме до присмерків, а зараз одинадцята година. Це руйнувало всі Панасові плани. Нерішуче простояв він з хвилинку і знову постукав у браму. Почулася мідна лайка, і в прозурці з'явилися настовбурчені вуса. — Довго ти тут стоятимеш, собако?! — вилаявся воротар. — Геть звідси! Сказано — нема Масуда.
«А щоб тебе грім убив», — побажав йому про себе Панас, а вголос відповів спокійно:
— Так, господарю. Я б ніколи не наважився тебе турбувати, але Масуд наказав мені прийти по речі Гусейн-аги. Мабуть, ти мені скажеш, де і коли я зможу його побачити?
Гусейн-аги! Це змінювало справу.
— Масуд пішов, — прохрипів воротар трохи лагідніше. — Він казав, що піде на карасу-базарський шлях до знайомого гяура, де можна здобути трохи борошна, а Гусейн-ага спить і наказав, щоб жодний собака не турбував його до зухру.
Панасові і дух забило. Це означає, що є серйозні новини і що Масуд пішов його попередити. Швидко перебіг він майдан і наблизився до жінок.
— Біжи, Олено, додому. Масуд пішов до нас. Розпитай у нього все докладно, і, якщо він попрохає борошна або городини, — дай йому хоч повний лантух. Але нічого не переплутай. І ви, тіточко, ідіть з Оленою. Поговоріть з Масудом. Людина він сердечна, хоч пика в нього чорна, як дьоготь у мазниці. А ми з Горпиною підемо поки до порту. Та не забудьте про циганча.
— А тепер, любонька, можна й до Данила, — підморгнув Панас, коли Олена щезла за рогом з татаркою. — Та не тремтіть, як осика: не чужий вам Данило і не немовля. Знає, яка баб'яча доля в неволі… А про татарча поки що анічичирк. Все якось налагодиться…
Горпина мовчала. Ішли вони швидко, мало не бігли з гори, а назустріч їм зростав рев юрби і прокльони голодних. Юрба поривалася до Ісаакового палацу, скаженіючи і скипаючи обуренням.
— Віддай нам наших дітей, живолупе! — волали жінки, розмахуючи кулаками.
— Хліба! Хліба голодним! — напирали майстри.
— Смерть павукові!
— Упиреві клятому! — лунали вигуки.
Яничари ледве стримували юрбу. Ісааків палац стояв над нею мовчазний і похмурий, наче скеля серед бурунів.
Величезні брили цоколю… Перший поверх з вузенькими загратованими віконцями, а над ними — ще два поверхи з крижаними озерами широких венеціанських вікон і каріатидами з мармуру і бронзи.
— Продав наших дітей у неволю…
— Віддав за золото вільних людей.
— Залити б йому горло розтопленим золотом, щоб подавився, клятий.
Важкий камінь злетів над юрбою, пущений дужим чинбарем, — і розбіглося венеціанським склом густе павутиння щілинок.
— А-а-а-а!!!
Це прорвало греблю. Юрба кинулася до палацу, зім'яла яничарську охорону, як весняна повідь, що трощить і ламає все. І задзвеніли віконні шибки, загупали важкі чоботи і сокири, трощачи двері, окуті міддю і бронзою.
А за рогом, на майдані, обступили майстри своїх уста-башів.
— Годі нам голодувати! — наступали вони щільною юрбою. — Комори ломляться в такіє, а наші діти не мають крихітки хліба.
— Ноги підламуються з голоду!
— Робота з рук валиться, а щури та миші живляться нашим борошном!
Уста-баші розгублено туляться один до одного. Бліді, тремтячі, щось белькочуть вони білими з жаху вустами, але слова їх тануть в загрозливому peвi юрби, як дощ на поверхні моря. І як тло, що відтіняє могутнє обурення майстрів, дзвенять за рогом шибки і бронзові грати в похмурому палаці посесора Ісаака…
— Це не наше борошно, — надсаджується уста-баші пекарів, відчуваючи, як його щелепи зрадницьки вибивають дроб. — Борошно купив у нахипа капудан-баша. Ми ж не маємо права віддати вам продане.
Але це було іскрою в порох.
— Як-то?!! Продати наше борошно, коли у місті голод!
— Відібрати в голодних!
— І це свої ремісницькі верховоди!
— Та що ж ви, падлюки, дивилися? — схопив свого уста-башу м'язистий коваль. — Ви ж мусили нас захищати!
— Та хіба ж цех нам заступник? Їм аби тягти з нac десятину того, що ми заробляємо, та ще й роботи вимагати «для порятунку душі»… А коли треба нам щось заробити або допомогти нам — так зась, — кричав засмаглий чинбар, видершись на чиїсь ворота.
І загула юрба, заклекотіла обуреними басистими голосами:
— Самі шкуролупи нещасні!