Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Камінь на шию їм, зрадникам!
— …Та у море!
— Камінь на шию! — підхопила юрба. — Камінь!
І сотні рук простерлися до блідих уста-башів, перед якими стоять ремісники, понуривши очі у землю, не наважаючись ворухнути рукою або підвести голос.
— Та ні… заспокойтеся, браття! Ви теж дістанете хліба, — заборсався ковальський уста-баша. А інші здіймали до неба тремтячі руки та волали на всі голоси:
— Ми перекажемо нахипові!
— Він умовиться з капуданом.
— Умовиться? Пізно! До всіх шайтанів нахипа і вас разом із ним!
— Догосподарювалися, шахраї!
— Бий нахипа з уста-башами! — прокотилося юрбою. — Ходімо до такіє!
— Візьмемо там наше борошно!
— Бий нахипа!
— Би-и-ий!!!
І посунула могутня й бурхлива юрба тихими заломистими вуличками, залитими вогняним золотом сонця. Вилискували жилаві кулаки. Блищали ножі, молоти, киї та голоблі, нашвидку видерті з ближчих мажар. Сліпучо червоніли хустки й ганчірки, якими цехові пов'язують собі голови на роботі.
Прибивалися хвіртки й ворота. З гуркотом засувалися засувки й ключі. А з балконів та пласких дахів, з-за грат мушарабій стежили за юрбою злякані і цікаві очі, і шепотіли тремтячі вуста:
— Аллах! Вони йдуть до такіє, наче військо на ворожу фортецю.
Паніка перекинулася на базар. Заметушилися жінки і ховалися у тихі провулки. Крамарі зачиняли крамниці і ятки. Ревли осли, кричали погоничі, гавкали собаки, що сотнями живуть на вулицях Каффи, і пронизливо плакали діти на руках переляканих матерів.
А на сонячному дворі цитаделі шикувалися рекрути, дівчата й аджем-оглани. І коли на базарі почали розбивати крамниці і вдерлися ремісники до такіє, замайорів у далечині їх похід.
Рекрути йшли вільно, але жінок та хлопчаків пов'язували шістками, наче ясир. Яничари й спагі[254] оточили їх подвійним колом і з ятаганами наголо пильно стежили за ними і відганяли народ.
— Женуть!
— Женуть у гавань на галери! — прокотилося провулками.
— Рахілю! Донечко моя любенька! — кинулася до дівчат стара караїмка. Але високий стрункий яничар відштовхнув її чоботом, і вона покотилася під ноги юрбі.
— Звірi! Шайтани! — заволала вона. — Хай розверзеться під вами земля! Хай проковтне вас саме пекло!
— Ой, куди ж їх женуть?! — вили жінки рекрутів, намагаючись пробитися до своїх чоловіків.
— У неволю женуть!
— Навіки! — залунали вигуки в юрбі.
— Стійте! — гримнув широкоплечий коваль з грудьми, наче вилитими з чавуну. — Стійте! Вас обдурили! Вас женуть не на війну, а в неволю. Чуєте? У неволю! У живу данину перському шахові, бо він не замиряється з падишахом без живої данини.
— У неволю?!!
— Вас обдурено!!!
— Зраджено! — підхопила юрба.
А жінки і сестри рекрутів завили, здираючи з себе фередже, дряпаючи собі обличчя і посипаючи голову порохом і попелом, як на похороні.
— Вас обдурено!
— Вас женуть у неволю!
Здригнулися рекрути. Невже це так? Бідні селянські хлопці безпорадно кліпали очима, холодіючи з жаху. Сумно було їм покидати рідні аули. Важко було жити на бейській та мурзинській землі, сплачувати податки й данини, ходити на толоки й страждати від яничарської стації, але усе ж таки були вони вільні, і думка про військову службу приємна була їм тільки тому, що військовий нікому і нічого не сплачує, а на війні захоплює коштовну здобич, яку ніхто в нього не відбере… І ось замість принадних походів — неволя… І мимоволі вжахнулися найсміливіші, а пам'ять послужливо нагадала їм забуті випадки, коли султани відкупалися від перських шахів і афганських емірів живою даниною і також набирали тоді рокованих у неволю селян під виглядом рекрутів. І йшли у неволю покірливі кара-татари[255], повабившись на військове життя.
Спинилися рекрути. Обурення й жах, тваринний жах скував їм руки.
— Крроком рруш! — люто гримнув Гусейн-ага, змахнувши ятаганом. — Барабанщиків наперед. Звільнити вулицю від юрби!
Але було пізно.
— По домівках! По аулах! — ревнули сотні молодих голосів.
І стрункі шеренги зламалися і розсипалися.
Яничари намагалися перетяти їм дорогу, але божевільні від жаху рекрути з нелюдською силою напали на них. Лави й повітки, голоблі й батоги, діжки й дошки — усе пішло у роботу. Знялася бійка. Заверещали жінки, заборсалися зв'язані дівчата, а зв'язані хлопчики з вереском рвалися з ременів. Сталося щось неймовірне. Люди стали як божевільні. Одні гризли ремені на руках у дівчат. Інші кидалися на яничарів, били їх чим попало, душили уривками сириці, а то й просто голими руками і гинули під їх ятаганами, як колосся під серпом. Лунали постріли. Волали і стогнали поранені.
254
Спагі — турецькі солдати.
255
Кара-татари — чорні татари, тобто селяни.