Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Мамо, — перебила Рая матір, — у Павла голова болить...
Голова болить? А в неї не болить, як отаке безладдя в хаті? Он і вікна якслід не позаліплювані, — у щілини дме... Двері не замикаються, — щось із замком негашзд... Люди думають, що як вони живуть у новому домі, то й усе гаразд. Заздрять. А воно далеко не так... Бо тепер же як будують? Тяп-ляп — аби-як... Це не те, що колись за старого режиму було... я ще й господар такий, що ніяк не догарикаєшся...
Потік її мови був такий у перспективі нескінченний, що й зять, і с кнець-кінцем, не міг не обізватись, хоч і намагався говорити спокійно:
— Зробимо вое, матусю, зробимо. Тільки не все зразу. Хоч і багато того, як ви кажете, безладдя в хаті, але не горить, не пожежа...
Не пожежа? Хіба тільки тоді треба турбуватись, як у-же горить? Ол вона, як устане вранці, та так і не присідає до самого вечора: і те треба зробити, і те...
— Мамо! — ще раз спробувала спинити матір Рая. — У нього ж голова болить.
Що болить, вона вже чула! Та хіба як голова болить, то й говорити не можна?
Перемітько поклав ложку і встав від столу. Відвернувшись, він аж заскрипів зубами з люті. — Яке вона має право, ця, кінець-кінцем, чужа йому людина, так дотинати? Що мати його жінки? Що мати директора заводу? Швидко пішов до свого звичайного в таких випадках сховища (це ж була вже не перша його сутичка з тещею) — до свого кабінету. Рая злякано кинулася за ним. Просила, щоб хоч дообідав, казав же, що їсти хочеться... А як він рішуче відмовився вертатись до їдальні, вона швиденько метнулась і принесла страву до кабінету, страву й ложку. Але він таки відмовився їсти, сказавши, що йому вже й їсти відхотілося.
Тоді Рая сіла йому на коліна, обхопила його шую руками й попросила розказати, що там на роботі скоїлося. І Перемітько оповів про т,е, як до нього приходив Саркісов і запропонував вступити до партії.
До партії? Так чого ж так сумувати? Он і її брат Сисой у партії, та й усі тепер туди лізуть... Хоч вона сама й не любить Комсомолу...
Перемітьмо блідо посміхнувся.
— Ти забуваєш про одно — про моє минуле.
Рая перелякано викруглила очі. Минуле? Що він був у Петлюри? Аж тепер вона усвідомила ввесь жах його становища... його — і її власну долю...
З її очей так і бризнули сльози. В уяві ЇЇ звелася жахлива небезпека: його можуть забрати від неї, а може, й розстріляють! Притулилася до свого дорогого, коханого, хмелиною обвилася і билдся, ридаючи, всім тілом.
Аж він перелякався. Особливо боявся, щоб теща не почула, бо тоді б ця справа ще й поза межі їхньої родини вийшла. Взяв заспокоювати її, — зацитькувати, як дитину („та цить уже!"), цілував, гладив: по голові, витирав, мокре личко хусткою. Сюзав, що радився з Сисоем і що той нічого страшного не добачив, а він же все знає. Не сказав тільки про те. що саме про це з Сисоєм не було мови. Як аргумент згадав і торішній виклик до ДПУ, де про це теж не згадува-но, де про це не знають. Заспокоюючи так жінку, цим самим і себе заспокоював.
Збори партійної організації заводу імі. Петровського мали відбутися в „червоному кутку" сталецарного цеху. Це було чимале приміщення, прикрашене портретами на чолі з Леніном і Троцьким, між портретами висіли червоні полотнища з білими агітаційними написами, такими, як от: „Виконуймо й перевиконуймо наші виробничі пляни!" „Вступаймо в члени МОДР-у! Допомагаймо в'язням капіталу!" Отже, це вже були досить мирні заклики, вони не порушували устояного „непівського" спокою громадян. Мирні й нешкідливі, бо їх... ніхто не читав.
Упоперек приміщення стояли довгі ослони, що заповнювали простору порожнечу, і на ті ослони почали потроху сідати партійці, що приходили після роботи, натомлені, чорні, в брудних засмальцьованих одягах, — приходили поодинці й гуртками. Сиділи вже упрорідь на тих ослонах, як горобці: на тину.
У широкі, але замурзані вікна світило березневе сонце, світило, та не дуже освітлювало приміщення, — тож йому на допомогу жовтіли ще з-під стелі „лямпочки Ілліча'", що просто таки нахиляли до сну. І не одному з присутніх позіхоти роздирали рота. Люди нудилися, чекаючи нецікавого засідання, бо кожному ж так хотілося швидше додому чкурнути. „І чого вони там наминаються?" — набігало, мабуть, не одному серце на організаторів. —- Пообідали, мабуть, — то їм не спішиться "...