Січеславщина (квадрологія)

Очевидячки, це треба було розуміти, як його, Сисоєву, мовчазну згоду на дальше промовчування цієї справи. Очевидячки... Але спитати прямо про це Перемітькові не вистачило духу. Коли вони поїхали автобусом, про це вже взагалі, при людях, не можна було говорити, і вони говорили про погоду, про мііцні січневі морози, про сніг, що легким, пухом, блискітками сніжинок летів із суцільно-захмареного неба, обвішуючи все чистою білістю — дерева, будинки, вулицю, заліпляючи шиби в автобусі, так, що не видно було, де вони їдуть...

Приїхавши, вони вийшли з автобуса, шугнули прямо в намет по коліна. Перемітько подав Сисоєві руку, щоб допомогти тому вибратись на твердішу стежку, протоптану на хіднику, хоч сніг присипав і її.

— Оце сніг! —- сказав Сисой, позирнувши вгору, в кру

Оце сніжок! — повторив. А про те знов ані телень.

Подали один одному руки і розійшлися.

Коли Перемітько подзвонив до своєї хати, Рая вибігла йому назустріч, аж у сіни, де він мав роздягатись, холодний, засніжений Підскочила до такого „холодного" кізкою й повисла йому на шиї, щаслива. Вона ж так довго його ждала! І їй так самій сумно в хаті!

— Самій? А мама ж! — озвався машинально.

Але ж вона так його любить і так за ним сумує! Мама — то щось інше...

Вія підхопив її, легеньку й приємну, за стан, але поцілував... ну не так, як завжди, чи що — „холодніше". Свідомість страшної небезпеки паралізувала його чуття. І Рая якимсь там своїм жіночим інстинктом відчула той „холод". Сталіа на ноги, насторожилась.

— Що сталось? — глянула з тривогою в вічі.

Перемітько розмотував шалик (кашне), роздягався нешвидко, не поспішаючи відповідати на жінчине запитання. Повісив шапку й пальто, — спочатку шапку повісив, а потім зняв її й перевісив на інший вішак, щоб звільнити місце для пальта. Рая нетерпляче чекала.

Якагц неприємність? Га?

— Потім розкажу... Спочатку їсти. Я ж від шостої години нічого не їв. Йому, справді, захотілося їсти — чи то з ; голоду, чи то... від нервування (буває й таке!).

Це попсуцало вже настрій і Раї, і вона, допомагаючи матері подавати обід, увесь час поглядала на двері чоловікового кабінету, прислухалась. А як обід був уже на столі. найшла до кабінету й мовила потиху:

— Іди вже!

Перемітько сидів біля свого письмогвого столу боком, накинувши ногу на ногу, підперши голову рукою. Знати було, що він увесь заглиблений у свою небезпечну справу. Почувши обережний жінчин голос, він відвів голову й зустрівся поглядом з її стривоженими оченятами: вона вся горіла неспокоєм.

Але він і тепер нічого їй не сказав. Устав мювчки й пішов до їдальні. Привітався до тещі, з якою цього дня ще не бачився.

— А чому ж ви не світите? — озвався, щоб щось сказати. — Бач, як сіро в хаті! Вікна понамерзали ж...

Пійшов до умикача й зробив деяку веселість у хаті, тообяв їдальню затишнішою. Але сам не повеселішав. На його біду до ваги похмурого настрою негайно почала докладати ще й „своїх п'ять" гариклива теща — заторохтіла своїм звичаєм про різні хатні справи. Як звичайно, говорила по-російському, з типово-московською вимовою, про яку кажуть, що, мовляв, аж хрюкає. Ця мова саміа собою діяла завжди зятеві на нерви, а тепер — подвійно. Висока й суха, як тараня, стара Мітяєва рухалася швидко, як подавала стра-би, і голос мала якийсь крикливий, що завжди звучав на ви тих нотах. Цим разом вона говорила про те, що в кухні піч не горить, — треба потрусити сажу... Та й вугілля кінчається, сама потерть залишилася, попомучаться (разом з Раєю), поки розпалять... Працює на заводі (мова, звичайно, про зятя), а з вугіллям така морока... Треба також купити ще одну шифоньєрку, бо нікуди й одежини повісити, — вона бачила в крамниці на проспекті К. Маркса...