Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Іще раз виринув у Перемітьковім житті Саркісов, той вірменин, що передав йому торік виклик до ДПУ. Перемітько був у своїй конторці, записував підсумки денної перемін ни (зміни), щоб незабаром передати цех іншому інженерові, — аж той сусіль, „душа лубезний". Увійшов, кривоплечий, на зріст багато проти Перемітька нижчий, у засмальцьованій робітничій ватянці. Криво своїм звичаєм посміхнувся, блимнувши білими зубами, і без зайвої попередньої балачки, ска/ зав. що партійна організація хотіла б мати його серед своїх членів.
- А, це ви, товаришу! — мимохіть вихопилось Перемітькові з уст, як він підвів голову від столу і зняв з носа окуляри, що їх останнім часом став уживати при читанні чи писанні, — сказав так, немов би не зразу того впізнав.
— Еге, це я, — підтвердив Саркісов. — Не впізнали?
І сказав удруге, що партія хотіла б залучити його до своїх лав. А його по-східньому усміхнено-посоловілі очі, здавилося, кааали: „Я розумію всю твою нехіть до партії, як і в усіх вас, інтелігентів, але... раджу не бришкати"... І, взявшися за клямку дверей, щоб виходити, додав:
— Ви працюєте добре, і товариші вирішили... Я теж міг би вас порекомендувати...
Він міг би теж порекомендувати Він, завідувач спецвідділу! Було ясно, що його „залучала" до партії не так парс тійна організація, як ДПУ. Ця страшна установа після торіш нього виклику н)а деякий час дала була йому спокій чи, мо же, збирала про нього відомості, а тепер знов... Отже, як тут можна було бришкати?! Тож сердега мерщій похопився „подякувати" за зроблену йому пропозицію, похопився сказати, що це велика честь, для нього, що він подумає й скаже... Проситиме також його, товариша Саркісова, бути одним із ручителів...
А як Саркісов вийшов, Перемітько вхопився руками за голову і так деякий час сидів, приголомшений. Без думок, без почуттів, — порожня торба, а не людина й інженер; свідомий своєї гідности. Без зв'язку з дійсністю, що десь там, за дцерима шипіла, гупала, клацала, дзенькала, дзеленчала.
Цех не зупинявся — ішов далі, але його інженер залишався збоку, пірнувши в небуття. На того інженера впав
своєю кошмарною вагою паровий молот страшної події, розчавив його, як чавить колесо на шляху червяка. Це ж було для нього в сто, в тисячу раз гірше за виклик до ДПУ! Тут же його почнуть вивчати з усіх боків! Він повинен буде прилюдно розповісти свій життєпис, а його будуть випитувати, перериють, як свині, все його життя, жили вимотуватимуть... І... і може виринути його „петлюрівське" минуле...
Хоч він сказав, що подумає, але „думати" вже нічого було. Він ¦ в голова вже собі не покладав, щоб відмовлятись від... такої чести. Бо сказали б, що він вороже ставиться до комуністичної партії, що він за „укапістів" (ДПУ ж знало, що він до них ходив!). А змандрувати з міста, щоб десь заховатися на „одній шостій земного суходолу", тепер ще важче було, як торіік: у нього ж тепер була родина. Від родини не можна було так легко відірватися... щоб сказали: „Зник, як у воду впав"...
До конторки вбіг, а не ввійшов інженер Дьомченко (не „Демченко!"), бадьорий, вгодований бузівок, з повним і круглим, як ґумова онука, обличчям, відпочилий, готовий його перемінити. Реготався, щось весело оповідаючи, трохи чи не одну вірменську анекдоту, що йому, либонь, розповів у вальцівному цеху (як він ішов сюди) робітник Саркісов... Так, анекдоту. Тільки Перемітько не зразу зрозумів був... „Ззаду газ, спереду газ, з боків газ, а посередині холера... — що це таке? — „Моя жена в газовом платає"...
Реготався Дьомченко — і раптом перестав: Перемітько не приєднався до його сміху-реготу, а навпаки... скривився, як середа на п'ятницю...
— О, що з тобою?
— Нічого особливого. Голова трохи болить...
А сам подумав: „Добре тобі реготатись, як ти давно вже в партії... І цікавишся анекдотами, а не автокефальною церквою, не укапістами, не Україною... А з її мови так само глузуєш, як і з Вірменіє, з їхніх анекдот. Не даром і прізвище так по-ідіотському перекрутив..." І далі подумав, що хоч він, цей Дьомченко, і українець з походження, але який він чужий йому!
Передавши цех Дьомченкові, Перемітько вирішив зайти до шурякіа Сисоя Мітяєва, щоб з ним порадитись. Зовні виглядало так, що він хотів з ним разом їхати додому, ну, а по дорозі й поговорити. До головної контори він заходив тільки в крайньому разі, боячись (так! так!) зустрічей із Любиною Загребельною, одно — що побоювався, щоб про ці зустрічі не довідалася дружина, а друге—почуття якоїсь провини ввесь час стояло в його свідомості І тепер її побачив тільки здаля, за її друкарською машинкою, кивнув невиразно головою й сховався мерщій у кабінеті директора.