Січеславщина (квадрологія)

Цим питанням вона земляка трохи чи не на слизьке зігнала. В н своїм звичаєм густо почервонів і сказав, що Галі ще в міісті немає, лишилася з дитиною на селі. А чому так у них вийшло, ще не хотів сказати. Але сенс цієї його поведінки був, либонь, такий, що й його жінка-селянка стала вже йому така нудна, як і життя в селі...

Від дальшої розмови на цю тему Кутька врятував Самсон Ліпшиць. Випадково чи ні, але, довідавшись, що навчання скінчилось, він зайшов своєю гордою ходою до аудиторії, несучи свою пишну шевелюру та трохи прискалюючи око проти вересневого сонця, видного в вікні.

А може, хотів перевірити, чи нова слухачка Оксана Роговенко прийшла на навчання?

— Гм... Виходить, земляки! — сказав, подаючи руку Оксані й Кутькові. — Дивися ж, навчи її добре! — пожартував.

Оксана повела поглядом по його обличчю, впіймала його погляд, кокетуючи.

— Ми вже вчені — мовила.

І вигнула свій пишний торс на спокусу обом безженним чоловікам.

Про те, як Ліпшиць, врятувавши попівну від безробіття, нагло одружився з нею

Вчителька, 36-ої школи Оксана Роговенко чекала незвичайного гостя — „завуча'' Січеславського металюргійного інституту Самсоеа Липшиця. Ще вранці зателефонував їй до школи, що прийде ввечері — і виповнив решту її дня гаря-чим туманом, неспокоєм, серцебиттям, надією. Вона бо догадувалась, чого він прийде. Він же весь час так недвозначно погодився з нею і, безперечно, ради неї майже щоразу заходив („заглядав") на Кутькові години української мови.

Чекала — і гарячково готувалась. Ідучи після навчання з школи, забігла по дорозі доперукарні й прикучерявила свою пишну косу — зробила золоте шумовиння. А дома швиденько нагодувала Богданка і відвела його до дядини Бондаренчихи: дитина б їм заважала. Мазаний хлопчина трохи був закомизився: не хотів іти з хати, як до них мали прийти гості (розумів, що мати готувалась, „кучерявилась"). Він же при гостях завжди мав не абияку розвагу! Коли, наприклад, приходив „дядя" Кутько, то він залазив йому не тільки на коліна, а й на голову, сідав верхи на плечі і брав за його кучерявий чуб, як коня за гриву. І гицав з усієї сили: „Ноі" Він бо думав, що й „дяді" Кутькові ця забава така приємна, як і йому. Був він ще малий, щоб зрозуміти, що „дядя" Кутько, живши без жінки, більше цікавився його мамою, ніж ним, а як і потурав його пустощам, то знов же таки з потайною думкою догодити не кому як тій же таки його ма-мзі. А якби й розумів, то що йому до того? Діти ж ще більші егоїсти, як дорослі!

Тож і тепер Богданко в нападі цього егоїзму спробував був; опиратися „виводові" з хати. Уже взутий і одягнений, упав додолу й пацав-молотив ногами, додаючи до цьо-го барабанного гупання ще й музику — крик.

Та мати цим разом бул'а невблаганна, непохитна: просто потягла його за руку з хати. Ще й буханців добрих надава ла, підганяючи. Цей же плід її колишньої півлюбови (вона ж одружилася з своїм покійним чоловіком майже без любо ви) міг собі вже рости на здоров'я, — чого ж із ним особливо панькатись? Тим часом вона, пишнорозквітла двадцятип'ятирічна квітка майже св'домо прагнула джмеля, що міг би ЇЇ солодко запліднити новим існуванням. Вона ж бо так мало тієї любови зазнала! Вийшовши за покійного чоловіка тоді, як уже їхнє кохання майже вигасло, вона й року з ним не пожила. Ставав частенько їй на пам'яті матрос-махні-вець Сивак, що викрав був її романтично, безтямно закохавшись, та до любови в них не дійшло: батько Махно застрелив його за це перед її очима. Гострий це був спогад, солодкий, але тільки спогад. А в неї ж, пишнотілої, повнорозквітлої квітки, було часом таке бажання, що, здавалося, саміа б себе покусала. їй снилися казково-принадні сновидива, фантастично - пристрасна насолода. Словом, квітка прагнула джмеля.