Людолови Том 1

— Жереб кинуто, пане гетьмане. І що складніша гра, то вона принадніша. Хоч і вважають нас, поляків, за поганих дипломатів, але я сподіваюся на перемогу. Я тільки просив би, що б пан гетьман дозволив мені поговорити віч-на-віч із Коржем.

— Нащо? — здивувався Сагайдачний.

— Хай це буде поки що наша маленька таємниця. Дозвольте ввійти до нього на хвилинку, — всміхнувся Свиридович і, дзенькнувши острогами, зник за дверима світлиці.

Біля гетьманського будинку зібралася чимала юрба.

Всім цікаво було побачити Коржа, привітати його з поверненням, а головне — розпитати про напад жовнірів на чумацьку валку. Але гетьманські джури нікого не пускали до Коржа, крім кобзарів, шануючи їх сиве волосся; та й їм суворо наказали недовго затримуватися в колишнього невільника.

Корж тим часом добре помився й переодягнувся у все чисте, що послужливо подав йому Юзик. Він якраз збирався поспати, коли ввійшов до нього сліпий дід Онопрій з однооким Юхимом Камбулою і ще двома кобзарями.

Всі вони теж не один раз бували в Криму і Туреччині і хотіли якомога швидше розпитати Коржа про всіх інших галерників, а також про всі останні новини, що блискавично облетіли і схвилювали всю Січ.

Розмова почалася з неволі, тому що багатьох галерників розшукували кобзарі за дорученням родичів і товаришів, щоб викупити їх.

— А де Лутоха, підсусідок Повчанських? — питав дід Онопрій, перебираючи в пам'яті захоплених в неволю козаків.

— Взимку помер. Замерз біля опачини, — з лаконічною суворістю відповів Корж.

— Царство йому небесне, — побожно перехрестився сліпий. — Добрий козак був. А Ступиця?

— Ступицю забило тією ж щоглою, що й мене покалічила. Кинули його бусурмани У море без погребу, як худобу.

В цю мить ввійшов до світлиці Харлик Свиридович.

— Здорові були, люди добрі, й ти, Даниле. Добре, що хоч ти один з того світу до нас повернувся. Отже, тепер будеш щасливий.

Корж стримано подякував, а кобзарі підвелися і низько вклонилися осавулові.

— Здоров був і ти, пане осавулове, — відповідали вони, пізнавши його і з голосу, і з мелодійного дзенькоту срібних острог.

Свиридович сів біля столу і мовчки слухав розмову кобзарів з Коржем. Кобзарі питали за знайомих козаків, і майже на кожне ім'я Корж лаконічно відповідав: «Помер», або: «Забито таволгою. Ще живого у море кинули рибам», або: «Покарано на горло за втечу».

І кожного разу луною відповідали йому кобзарі: — Теж добрий козак був. Царство йому небесне. Свиридович сидів і нетерпляче смикав свої вуса, чекаючи, коли вони підуть, якась нова думка народилася в його голові, і він спитав:

— Чом же ти, Даниле, мовчиш про те, що калга пішов у напад на Полтавщину?

Корж з несподіванки розгубився і нерішуче відповів:

— Та я майже нічого не знаю… Абдулка казав, що ногайці збираються в напад, але де і коли — невідомо. Чумаки теж дуже побоювалися до них потрапити: певно, щось чули про напад у Перекопі, та я їх не розпитував. Адже ж тоді я мало не вмер: сили не було на розпитування.