Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Він розумів, що старшина на Січі все. Але бували хвилини, коли «оскаженіла голота» не піддавалася ні якому му впливові і замість робити те, що бажалося старшині, кидала її з каменем на шиї в Дніпро. Боротьба буде розпачлива й бурхлива. Давно забув він хвилини вагань і сумнівів, бо для ногаїв і кримських беїв наскоки на козацький степ були постійним джерелом прибутків, а не помстою за морські походи, як офіціально пояснювали турецькі дипломати. Та й Жолкевський його не лякав бутафорською блокадою Січі. Але як втлумачити бурхливій черні, що ніяка небезпека їй не загрожує і що від походу вона матиме тільки прибуток.
І уривчасто і гнівно кидав він принишклому Свиридовичу:
— Так… Але я вже досхочу наслухався нашого голотського трибуна. Він назвав мене зрадником, панським попихачем і ще казна-чим. Я його заспокоїв, але… за ним та за Дмитром Барабашем — тисяч із двадцять, а може, й більше. Він напідпитку був і вибовтав усе, що думав. Отже, треба спочатку добре зважити, чи є надія приборкати це бурлацтво. Погано те, що старшина весь час роздмухувала такі настрої, а тепер доведеться їх гасити.
Свиридович мовчав. Він розумів, що в разі вибуху — його голова впаде перша з пліч. Але заказано йому шляхи до Польщі. Баніт, вигнанець, засуджений на смерть, тільки на Січі був він у відносній безпеці. Але, незважаючи на свою тактовність і спритність, він завжди відчував деяке недовір'я до себе, як до пана і шляхтича. Одчайдушно сміливий і хитрий, він наважився кинути в гру всі свої козирі, але чужими руками.
І, гордовито тріпнувши оселедцем, Свиридович підвівся з місця.
— Жереб кинуто, пане гетьмане. І що складніша гра, то вона принадніша. Хоч і вважають нас, поляків, за поганих дипломатів, але я сподіваюся на перемогу. Я тільки просив би, що б пан гетьман дозволив мені поговорити віч-на-віч із Коржем.
— Нащо? — здивувався Сагайдачний.
— Хай це буде поки що наша маленька таємниця. Дозвольте ввійти до нього на хвилинку, — всміхнувся Свиридович і, дзенькнувши острогами, зник за дверима світлиці.
Біля гетьманського будинку зібралася чимала юрба.
Всім цікаво було побачити Коржа, привітати його з поверненням, а головне — розпитати про напад жовнірів на чумацьку валку. Але гетьманські джури нікого не пускали до Коржа, крім кобзарів, шануючи їх сиве волосся; та й їм суворо наказали недовго затримуватися в колишнього невільника.
Корж тим часом добре помився й переодягнувся у все чисте, що послужливо подав йому Юзик. Він якраз збирався поспати, коли ввійшов до нього сліпий дід Онопрій з однооким Юхимом Камбулою і ще двома кобзарями.
Всі вони теж не один раз бували в Криму і Туреччині і хотіли якомога швидше розпитати Коржа про всіх інших галерників, а також про всі останні новини, що блискавично облетіли і схвилювали всю Січ.
Розмова почалася з неволі, тому що багатьох галерників розшукували кобзарі за дорученням родичів і товаришів, щоб викупити їх.
— А де Лутоха, підсусідок Повчанських? — питав дід Онопрій, перебираючи в пам'яті захоплених в неволю козаків.
— Взимку помер. Замерз біля опачини, — з лаконічною суворістю відповів Корж.
— Царство йому небесне, — побожно перехрестився сліпий. — Добрий козак був. А Ступиця?
— Ступицю забило тією ж щоглою, що й мене покалічила. Кинули його бусурмани У море без погребу, як худобу.
В цю мить ввійшов до світлиці Харлик Свиридович.
— Здорові були, люди добрі, й ти, Даниле. Добре, що хоч ти один з того світу до нас повернувся. Отже, тепер будеш щасливий.
Корж стримано подякував, а кобзарі підвелися і низько вклонилися осавулові.
— Здоров був і ти, пане осавулове, — відповідали вони, пізнавши його і з голосу, і з мелодійного дзенькоту срібних острог.
Свиридович сів біля столу і мовчки слухав розмову кобзарів з Коржем. Кобзарі питали за знайомих козаків, і майже на кожне ім'я Корж лаконічно відповідав: «Помер», або: «Забито таволгою. Ще живого у море кинули рибам», або: «Покарано на горло за втечу».
І кожного разу луною відповідали йому кобзарі: — Теж добрий козак був. Царство йому небесне. Свиридович сидів і нетерпляче смикав свої вуса, чекаючи, коли вони підуть, якась нова думка народилася в його голові, і він спитав:
— Чом же ти, Даниле, мовчиш про те, що калга пішов у напад на Полтавщину?
Корж з несподіванки розгубився і нерішуче відповів:
— Та я майже нічого не знаю… Абдулка казав, що ногайці збираються в напад, але де і коли — невідомо. Чумаки теж дуже побоювалися до них потрапити: певно, щось чули про напад у Перекопі, та я їх не розпитував. Адже ж тоді я мало не вмер: сили не було на розпитування.