Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Так він думав, лежачи. Пола мовчала. Вона була спокійна — принаймні не ворушилась, не шелестіла. Оглянувшись до неї, Дік побачив, що вона лежить горілиць, заплющивши очі й розкидавши руки, немов виморена.
З однієї нори вистромилась маленька голівка, рудувато-сіра, під колір землі. Дік чекав хвилину, другу, третю, аж нарешті, не помітивши ніякої небезпеки, ховрах виліз увесь і звівся на задні лапки роззирнутнся, що ж то його сполохало. Рушниця знову клацнула.
— Влучив? — спитала Пола, не розплющуючи очей.
— Еге ж. Та ще якого гладкого! — відповів Дік. — Урвав цілу низку поколінь.
Так минула година. Пообіднє сонце пекло, проте в холодку не було душно. Часом легенький вітрець ліниво хвилював зелений ячмінь або шелестів у гіллі секвой над їхніми головами. Дік підстрелив ще одного ховраха. Полина книжка лежала біля неї, але вона не пропонувала почитати.
— Що з тобою? — нарешті зважився спитати Дік.
— Та нічого. Голова болить — такий клятий біль, зразу за очима; певне, невралгія.
— Набагато вишиваєш, — дорікнув жартома він.
— Оце вже ні,— відмовила Пола.
Все було начебто цілком природне; та Дік, стежачи, як великий ховрашисько вилазить з нори, і даючи йому відбігти футів кільканадцять по голій землі до ячменю, думав: «Ні, сьогодні розмови у нас не вийде. І цілуватись та милуватись отут на траві не будемо».
Ховрах був уже біля ячменю. Дік натиснув курка. Звірок упав, мить лежав нерухомо, тоді схопився і хутко, перевальцем побіг до нори. Клац, клац, клац — заклацала рушниця, а біля ховраха здіймалися хмарки пилюки: кулі ледь-ледь не влучали в нього. Дік стріляв так часто, як тільки міг згинати палець на курку — наче поливав з кишки олив’яним струменем.
Він уже перезарядив рушницю, коли Пола озвалась:
— Боже! Що за стрілянина!.. Ну, вцілив?
— Еге ж! Справжнього ховрашачого патріарха, великого зерножера, що об’їдав моїх телят. Алє дев’ять бездимних набоїв на одного ховраха — це задорого. Слід би стріляти краще.
Сонце було вже на спаді. Вітрець затих. Дік застрелив ще одного ховраха й далі невесело пильнував очима схил гори, чи не вискочить ще котрийсь. Він зробив усе, вибрав і час, і місце, щоб спонукати Полу до відвертості. Видно, справа така серйозна, як він і побоювався. Або ще серйозніша: Дікові здавалося, що його світ валиться довкола нього, і він не знав, на що зіпертись, у що вірити. Він був приголомшений, збитий з плигу. Коли б це якась інша жінка, не Пола! За неї він був такий певний! Дванадцяти років, прожитих разом, було досить, щоб утвердити ту певність…
— П’ята година, сонце вже низько, — нагадав він, підводячись і простягаючи руку їй.
— Знаєш, полежала, відпочила, й минулося, — сказала вона, йдучи поряд нього до коней. — За очима вже не болить. І добре, що я не починала читати тобі.
— Тільки гляди, не будь свинкою, — застеріг Дік весело, мовби ніякої тіні й не було між ними. — Щоб сама й не заглядала до Ле-Гальєна. Потім прочитаємо вдвох. Давай руку. Заприсягнися, Поло. Кажи: їй же богу…
— їй же богу… — слухняно проказала за ним Пола.
— …І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом.
— І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом, — урочисто повторила вона.
Третього дня Дік на одинадцяту годину навмисне затримав у себе в кабінеті завідувача молочарні, і Пола, завітавши до нього, тільки прочинила двері й гукнула з порога своє: «Доброго ранку, веселий молодче!» А потім приїхали кількома машинами Мейсони з цілим гуртом галасливої молоді й порятували її на час обіду та денні години. А на вечір вона вбезпечилась, умовивши їх зостатись пограти в бриджа та потанцювати.
Та четвертого ранку, того дня, коли нарешті мав вернутися Грейм, об одинадцятій годині Дік був у кабінеті сам. Схилений над столом, підписуючи листи, він чув, як Пола навшпиньки ввійшла до кімнати. Він не озирнувся, але, ставлячи далі свої підписи на листах, усім єством слухав тихеньке шелестіння шовкового кімоно. Він аж дух затамував, коли відчув, що вона схиляється над ним. Та поцілувавши його тихенько в голову й проспівавши своє «Доброго ранку, веселий молодче!», вона ухилилась від його жадібно простягненої руки і, сміючись, вибігла. І ще болючіше, ніж розчарування, стис йому серце щасливий вираз її обличчя. Вона зовсім не вміла ховати свого настрою, і очі їй сяяли радісно й нетерпляче, мов у дитини. А пояснення само накидалось: того дня мав вернутися Грейм.
Дік не став пересвідчуватись, чи обновила Пола бузок у Греймовій кімнаті, а за обідом, пригощаючи трьох студентів з сільськогосподарського коледжу в Дейвісі, мусив експромтом вигадувати собі якісь пильні справи вдень, коли Пола сказала, що сама хоче поїхати на станцію по Грейма.