Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Дікові аж на серці потепліло. Оце говорить його щира, нелукава Пола! Байдуже, яка гра і що з неї вийде, вона гратиме чесно, без дрібного крутійства. Вона завжди була така — надто чиста й відверта, аби здобувати щось оманою.
Проте сам він, ведучи свою роль далі, глянув на неї запитливо і ледь зацікавлено.
— Та в Греймовій кімнаті ж, — пояснила вона. — Я сказала, щоб принесли великий оберемок, і сама там заквітчала. Йому ж так подобається наш бузок!
До самого кінця обіду Пола й словом не згадала, що має приїхати місіс Вейд, і Дік остаточно переконався, що та не приїде, коли Пола спитала ніби знічев’я:
— Ти когось сподіваєшся?
Він похитав головою і сам спитав:
— А ти що збираєшся робити по обіді?
— Ще нічого не надумала, — відповіла вона. — На тебе ж, мабуть, нема надії, ти будеш тлумачити містеру Вінтерсові про рибу.
— А от і ні,— запевнив її Дік. — Я зіпхну його на містера Генлі, у того всі потруги, до останньої мільки, перелічено, а старих окунів він на ймення кличе. А знаєш що?.. — він подумав хвилинку, тоді обличчя його проясніло, ніби від раптової вдалої думки. — Побайдикуймо сьогодні. Візьмімо рушниці та поїдьмо стріляти ховрахів на ту гору, що над Літл-Медоу. Я оце днями бачив, там їх розплодилось казна-скільки.
Дік устиг помітити тривогу, що на мить замерехтіла в її очах, та відразу й згасла. Пола радо сплеснула долонями і сказала весело, як завжди:
— Тільки рушниці для мене не бери.
— Як тобі не хочеться… — почав він делікатно.
— Ні, поїхати я хочу, але стріляти ні. Я візьму нову книжку Ле-Гальєна[139] — оце щойно прислали — і почитаю тобі, як сядемо спочити. Пам’ятаєш, як ми того разу їздили стріляти ховрахів, я тобі читала його «За Золотою дівою.»
РОЗДІЛ XXV
Пола на Лані, а Дік на Розбійниці виїхали з брами Великого Будинку поряд — наскільки те дозволяв злий і підступний норов Дікової кобили. Навіть розмовляти вона їм не давала. Прищуливши малесенькі вуха, вона раз у раз сіпалась вискаленими зубами до Полиної ноги або до лиснючого боку Лані, і Дік мусив угамовувати її поводом та острогами, а за кожною такою поразкою очі її на хвильку наливалися кров’ю. Безперестану вона то підкидала голову, то поривалася зіп’ястись дибки, хоч була загнуздана з мартингалом, то танцювала на місці, бокувала чи пробувала завернутись назад.
— Це останній рік я на ній їжджу, — повідомив Дік. — Її не можна приборкати. Два роки б’юсь, і ніякого пуття. Вона знає мене — знає і мої звички, і що я пан над нею, і коли треба скоритись, — але не приборкується. В ній живе невмируща надія, що я колись загавлюсь, і щоб не пропустити тієї нагоди, вона не вгамовується ні на мить.
— І колись вона таки заскочить тебе, — сказала Пола.
— Отого ж я й відмовляюсь від неї. Не те щоб вона мене втомлювала, але, за теорією ймовірності, раніше чи пізніше вона неминуче скалічить мене. Може, на це лиш один шанс із мільйона, але тільки бог знає, де саме в мільйоні вискочить той шанс — у кінці, посередині чи на початку.
— Ти якесь диво, Червона Хмаро, — усміхнулась Пола.
— Чому це?
— Ти мислиш цифрами: статистичними даними, відсотками, середніми арифметичними тощо. Цікаво мені, за якою формулою ти зміряв і розчислив мене, коли ми зустрілися вперше.
— А ні за якою, щоб я пропав, — засміявся й він. — До тебе не приставали ніякі мірки, ти не підходила ні під яку статистику. Я просто сказав собі, що ось переді мною найчудовніша дівчина, яку лиш будь-коли носила земля, і збагнув, що так хочу мати її, як ще ніколи нічого не хотів. Я просто мусив тебе здобути….
— І здобув, — докінчила за нього Пола. — Але потім, Червона Хмаро, що потім? Напевне, ти вже зібрав чимало цифрових даних про мене.
— Трохи таки зібрав. Трошечки, — визнав він. — І сподіваюсь ніколи не дійти до останньої…
Він урвав мову, зачувши попереду прикметне Горянинове іржання. На дорозі показався огир з ковбоєм у сідлі, і Дік задивився хвильку на бездоганну, широку, замашисту ристь розкішного коня.
— Треба втікати, — понередив він, коли Горянин угледів їх і пустився чвалом.
Вони разом підострожили кобил, завернули їх і погнали навтіки, а ззаду чулося ковбоєве «тпр-ру!», гупання важких підків по дорозі та буйне, владне іржання. Розбійниця відгукнулась, а за нею й Лань. Чути було, що Горянин розпалився невжарт.
Аж нахиляючись у сідлах набік, Дік з Полою звернули на поперечний путівець, кроків за півсотні припинили коней і перечекали небезпеку.
— Від нього ще ніхто по-снравжньому не потерпів, — сказала Пола, коли вони рушили назад на дорогу.
139
Ле-Гальєн, Річард (1866–1947) — англійський критик і поет.