Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Я знаю… — почав був Грейм.
— А я не знаю, — перебила вона. — Мені потрібен час — щоб усе владнати або щоб воно само владналось. Якби ж не Дік… — протягла вона зі слізьми в голосі…
Грейм мимовільно обняв її за плечі.
— Ні, ні, не тепер, — сказала вона лагідно, зняла з плеча його руку й на мить ласкаво затримала в своїй. — Коли ви торкаєтесь мене, я не можу думати, — додала вона благально. — Я… я не можу думати.
— Ну, тоді я повинен від’їхати, — твердо сказав він.
Пола закрутила головою, протестуючи.
— Таке становище, як тепер, не сила терпіти. Я почуваю себе якимсь паскудником, а я ж не паскудник, я знаю. Я ненавиджу брехню — тобто брехунові я збрешу й оком не моргну, але обдурювати людину таку чесну й щиру, з таким великим серцем, як у Діка, я не можу. Краще вже піти до нього і сказати: «Діку, я люблю твою дружину. І вона любить мене. Що ти тепер зробиш?»
— Ану підіть, — ураз загорілась Пола.
Грейм рішуче випростався.
— Зараз піду.
— Ні, ні,— вигукнула вона перелякано. — Ви повинні від’їхати. — І знов у неї в голосі забриніли сльози: —Але я не можу вас відпустити…
Якщо доти в Діка ще могли бути якісь сумніви щодо Полиних почуттів, то з Греймовим поверненням ті сумніви розвіялись. Доказів він уже не потребував: досить було глянути на неї. Вона немов прокинулась зі сну, розквітла, як буйна весна довкруг, щасливий сміх її бринів щасливіше, а спів лунав дзвінкіше, постійне збудження, невгамовна жвавість красили її. Вона рано вставала й пізно лягала. Вона не берегла себе, щедро розливала пінисте вино свого життя, і Дікові часом спадало на думку, що їй просто страшно спинитись і подумати.
Він бачив, як Пола худне, і мусив визнати, що вона робиться від того ще вродливіша — не бліда, не млява, але якась одухотворено-тендітна.
А життя Великого Будинку текло, як і перше, рівно, весело й безтурботно. Дік часом замислювався, чи довго ще воно тектиме так, однак жахався навіть подумати, що ж буде тоді, коли цей рівний плин порушиться. Поки що, надіявся він, ніхто, крім нього, нічого не знав, ні про що не здогадувався. Але чи довго може так тривати? Він був певен, що недовго. З Поли кепська акторка. Та якби навіть вона вміла якнайкраще приховувати бридкі, ниці вчинки, жодна жінка не спроможна втаїти нового настрою, нового розквіту почуттів.
Дік знав, що його слуги-китайці навдивовижу проникливі — але й навдивовижу стримані, мусив він додати. Та є ж іще гості, надто жінки! Вони підступні, як кішки. Навіть для найкращих із них не буде більщої втіхи, ніж спіймати блискучу, бездоганну Полу Форест на тому, що й її зліплено з персті, як усіх Євишіх дочок. І кожна випадкова гостя, що приїде на один день або на вечір, зможе про все здогадатися — чи бодай про Полині почуття, бо Греймові не були ясні ще й самому Діку. Жінка жінку завжди розкусить.
Правда, сама Пола, багато чим несхожа на інших жінок, різнилась від них і в цьому. Він ніколи не помічав у ній отієї кошачої підступності, ніколи не бачив, щоб вона підстерігала інших жінок, хотіла спіймати котрусь на амурній пригоді — хіба лиш тоді, коли це стосувалося його. І він знов усміхнувся, згадуючи свого «романа» в місіс Дігемені, що був романом тільки в Полиній уяві.
Поміж усім іншим Дік питав себе й про те, чи здогадується Пола, що він усе бачить.
І Пола теж сушила голову — спочатку марно, бо не могла відкрити ніякої зміни в його настрої й поводженні з нею. Він, як звичайно, перевертав гори роботи, розважався, виспівував свої імпровізовані пісеньки й лишався на вигляд таким, як завжди, — щасливим добрягою. Хвилинами їй уявлялось, наче він став якийсь ласкавіший з нею, та вона відганяла ту думку і запевняла себе, що то їй тільки ввижається.
Та недовго тривали ті сумніви. В юрмі гостей, за обіднім столом, вечорами у великій вітальні або ж за кортами Пола не минала нагоди нишком постежити за ним з-під напівспущених повік і досить скоро упевнилася з виразу його обличчя та очей, що він усе знає. Та Греймові вона й не натякнула про це. Що з того, як і він знатиме? Може, тоді він зразу поїде — а Пола не таїла від себе, що якраз цього їй зовсім не хочеться.