Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Багато мудрагелів тільки головами хитають над цією вашою спробою. А я утримуюсь від висновку, поки не побачу бухгалтерського балансу, — казав полковник Стодард, вельми радий, що хазяїн сам буде йому за гіда.
Дік ледве чув полковника, так насунули на нього інші думки. Пола не сказала, що приїде місіс Вейд із дітьми і навіть що вона їх запросила. Та це ще невеликий гріх, вона могла просто забути — у них частенько таке бувало, що до одного наїдуть гості, а друге дізнається про те, тільки побачивши їх.
Однак було очевидно, що місіс Вейд того дня не приїде, а то б Пола не втікала за тридцять миль, аж до Вікенберга. Так, нікуди не дінешся, вона втікала — від нього. Вона не хотіла зоставатись наодинці з ним, бо уникала його пестощів, а це могло означати тільки те, чого він боявся. Крім того, вона вбезпечувала себе й на вечір. Можна закластися, що вона не повернеться до вечері, а приїде зовсім пізно — якщо тільки не привезе з собою цілу юрму вікенбержців. Вона повернеться в такий пізній час, коли він звичайно вже в ліжку. Ну що ж, він догодить їй і цим, похмуро вирішив Дік, відповідаючи полковникові Стодарду:
— На папері все розраховано чудово, навіть з певним запасом на сюрпризи людської природи. Отут, визнаю, й таїться головний ризик і небезпека: в людській природі. Але єдиний спосіб перевірити — це спробувати, отож я так і роблю.
— Дік не вперше ризикує,— озвалась Пола.
— Але ж це п’ять тисяч акрів землі, і всі капіталовкладення в двісті п’ятдесят ферм, і платня грішми 110 тисячі доларів на рік! — заперечив полковник Стодард. — Кілька таких невдач — якщо, звісно, це скінчиться невдачею, — випомпують до дна ваш Урожайний.
— А Врожайному якраз цього й треба, — з усмішкою відповів Дік.
Полковник закліпав очима.
— Так-так, — запевнив Дік. — Копальпі треба буде випомповувати, їх затоплено через оту колотнечу в Мексіці.
Другого дня, коли мав вернутися Грейм, Дік перед одинадцятою годиною поїхав прогулятись верхи, не бажаючи, щоб Пола, як напередодні, привітала його з порога. Вернувшися з проїздки, він зустрів у коридорі А-Га з цілим оберемком щойно зрізаного бузку. Служник видимо йшов до вежі, але Дік задля певності спитав:
— Куди це ти несеш, А-Га?
— До кімнати містера Грейма — він сьогодні приїде.
«Хто ж це надумав? — замислився Дік, — Сам А-Га?
Чи А-Гей? Чи Пола?» Він пригадав, що Грейм не раз захоплювався їхнім бузком.
Він не пішов, як збирався, до бібліотеки, а вийшов надвір, у квітник під вежею. Вікна Греймової кімнати були порозчиняні, і з них чувся тихенький, щасливий Полин снів. Дік закусив губу і поплентав далі.
Чимало різних людей, чоловіків і жінок, цікавих і навіть визначних, оселяли вони в тій кімнаті, але ні для кого Пола ще не прибирала її квітами сама, міркував він. Звичайно це робив А-Гей, великий мастак щодо квітів, або ж доручав своїм підлеглим, яких вишколив для цього діла.
Поміж телеграм, що приніс йому Бонбрайт, була одна від Грейма, і Дік перечитав її двічі, хоча в ній не було нічого надзвичайного: Івен тільки сповіщав, що забариться.
Супроти звички, Дік не став чекати другого удару гонга перед обідом, а схопився після першого удару — йому захотілось підігріти себе А-Геєвим коктейлем, інакше йому бракувало відваги зустрітися з Полою після тієї пригоди з бузком. Однак вона його випередила. Дік застав її в ідальні, і вона вже ставила на тацю порожній келих. А вона ж пила дуже рідко й ніколи не пила на самоті.
Отже, і їй бракує відваги стрітися з ним, подумав Дік, киваючи А-Геєві й показуючи йому один палець.
— А, спіймалась! — покепкував він з Поли. — Нишком хилимо! Це найстрашніша ознака. Не думав я, не гадав, як ставав з тобою до шлюбу, що ховати мені доведеться гірку п’яницю.
Не встигла вона відповісти, як увійшов гість — молодик на прізвище Вінтерс. Його теж пригостили коктейлем. Цей Вінтерс бував у них частенько, і Дік не пам'ятав, щоб Пола коли зраділа йому так, як тепер, але ще переконував себе, що то не почуття полегкості промовляв в ній. Та хай там як, а за обідом їх знов було троє.
Містер Вінтерс, агроном за освітою і сільськогосподарський оглядач «Тихоокеанської сільської газети», приїхав до Фореста з наміром писати статтю про ставкове рибне господарство Каліфорнії, і Дік, який трохи протегував молодикові, вже обмірковував, що треба буде показати йому по обіді.
— Від Івена телеграма, — сказав він Полі.— Він повернеться аж післязавтра о четвертій.
— Пропав мій клопіт! — вигукнула вона. — Весь бузок пов’яне…