Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Він відкотив рукавичку на лівій руці й глянув на годинника. За п’ять хвилин Грейм зійде в Ельдорадо з поїзда. Дік уже мчав від Сакраменто на захід, додому. За чверть години він розминувся з тим поїздом, що мусив привезти Грейма. А минувши станцію, він незабаром наздогнав коляску, запряжену Дженджиком і Чепчиком. Грейм сидів поруч Поли, що правила кіньми. Дік сповільнив швидкість, випереджаючи їх, помахав рукою Греймові, тоді, вже розганяючи машину, весело гукнув назад:
— Вибачайте, що запорошив! Івене, я ще хочу до вечері обіграти тебе в більярд, якщо ви сьогодні доїдете додому!
РОЗДІЛ XXVI
— Далі так не можна. Ми повинні щось зробити, негайно.
Вони були в музичному залі. Пола сиділа за фортеп’яно, звівши обличчя до Грейма, а він стояв зовсім поруч, майже нахилявся над нею.
— Вирішуйте, — провадив Грейм.
Тепер, коли вони обмірковували, що ж їм діяти, обличчя їхні не сяяли щастям, як у закоханих.
— Але я не хочу, щоб ви поїхали, — не здавалась Пола. — Я сама не знаю, чого я хочу. І ви не гнівайтесь на мене. Я ж не за себе думаю. Мені вже про себе байдуже. Але я мушу думати про Діка. І про вас. Я… я ще ніколи не бувала в такому становищі,— докінчила вона, кволо всміхнувшись.
— Але якось треба його владнати, кохана моя. Дік же не сліпий.
— А що було таке, щоб він міг побачити? — запитала вона. — Нічого, крім того єдиного поцілунку в яру, а його він побачити не міг. Ви можете згадати ще щось, шановний добродію?
— Та я б радий, — підхопив він її веселіший тон, хоч відразу ж і споважнів. — Я шалію за вами, просто навіснію. І квит. Я не знаю, чи й ви шалієте так само. І не знаю, чи ви шалієте взагалі.
Говорячи, він поклав руку на її пальці, що лежали на клавішах, але вона лагідно прийняла їх.
— От бачте! — поскаржився він. — А хотіли, щоб я вернувся.
— Так, я хотіла, щоб ви вернулися, — погодилась вона, дивлячись йому, як завжди, просто в вічі.— Я хотіла, щоб ви вернулись, — повторила вона тихіше, задумано.
— Я наче в тумані! — нетерпляче вигукнув він. — Чи ви справді любите мене?
— Так, я люблю вас, Івене — ви самі те знаєте. Але… — вона змовкла й замислилась, немов щось тверезо зважуючи.
— Але що? — квапив він. — Доказуйте!
— Але я люблю й Діка. Чи не комедія, еге?
Грейм не відповів на її усмішку, і вона замилувалась дикуватою хлоп’яцькою похмурістю в його очах. У нього, видно, щось крутилося на язиці, однак він стримався, змовчав, а Полі шкода було за тим, і вона силкувалася здогадатись, які ж то слова.
— Все якось уладнається, — поважно запевнила вона. — Мусить якось уладнатись. Дік каже, що все на світі кінець кінцем уладнується. Адже все міняється. Що не міняється, те мертве, а ми ж із вами не мертві, ні ви, ні я… правда ж?
— Я не ганю вас за те, що ви любите Діка… що ви й далі любите його, — відповів Грейм нетерпляче. — Як на те пішлось, то я не розумію, що ви знайшли в мені, коли порівняти з ним. Кажу щиро. Він проти мене велика людина, й серце у нього велике…
Пола віддячила йому усмішкою і схвально кивнула головою.
— Але якщо ви й далі любите Діка, то як же зі мною?
— Так я ж і вас люблю.
— Цього не може бути! — вигукнув він, метнувся геть від фортеп’яно, швидко перейшов залу, спинився перед картиною Кіта на протилежній стіні й утупився в неї, ніби вперше побачив.
Пола чекала, спокійно всміхаючись і тішачись його запалом.
— Ви не можете любити відразу двох чоловіків! — кинув він їй через залу.
— Але так воно є, Івене. Оце ж я й силкуюсь якось розв’язати. Я тільки не знаю, котрого люблю дужче. Діка я знала довгий час. А вас… а ви…
— Тільки недавній знайомий, — підказав Грейм, вертаючись до неї тою самою розгніваною ходою.
— Ні, ні, Івене, зовсім ні! Ви мені відкрили саму себе. Я люблю вас не менше, ніж Діка. Ні, дужче. Я… я не знаю.
Пола сховала обличчя в долоні й не скинула його руки, покладеної на плече їй.
— Самі ж бачите, що мені нелегко, — провадила вона. — Так багато до цього вплутано, так багато, що я нічого не можу добрати. Кажете, що ви ніби в тумані? А подумайте, в якому тумані я, в якій пітьмі! Ви… та що там казати. Ви чоловік, у вас чоловіча натура, чоловічий життєвий досвід. І для вас усе дуже просто: «Вона мене любить — чи не любить». А я заплуталась, розгубилася. У мене… хоч я й не дівчисько… нема багатого досвіду в коханні. Я ніколи не мала романів. Я любила тільки свого чоловіка… а тепер оце люблю вас. Ви… закохавши мене в себе, розбили ідеальне подружжя, Івене.