Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Чим? — спитав Дік.
— Дженджиком і Ченчиком, — відповіла Пола, — Вони застоялись украй, і я хочу сама їх проїздити. Звісно, я могла б і тебе повезти, куди тобі треба, а на станцію пошлемо машину.
Дік насилу відігнав думку, що вона чекає його згоди з якимсь острахом.
— Дженджик і Ченчик, бідні, пустилися б духу, якби возили мене сьогодні,— засміявся він, думаючи водночас, куди ж йому справді податись. — Я мушу від обіду до вечері покрити сто двадцять миль. Поїду спортивною машиною, натрушусь на вибоях, і пилюки наковтаюсь, і дорога все з гори та на гору. Ні, тебе я не кличу з собою. Їдь уже Дженджиком і Ченчиком.
Пола зітхнула, але акторка з неї була нікудишия, і в тому зітханні, що мало виразити жаль, Дік ясно відчув полегкість.
— Куди ж це ти поїдеш? — спитала вона жваво, і він знову помітив, як щоки її порожевіли, а очі щасливо заблищали.
— О, я пожену вниз по річці до меліораторів — Карлсон просив приїхати, хоче щось показати мені й порадитись, — а потім назад, до Сакраменто, і треба буде ще заїхати на Чаїне болото, побачити Він Фо-Вона.
— А що це за птиця така — Він Фо-Вон, — сміючись запитала Пола, — що ти мусиш так притьмом мчати до нього?
— О, це птиця не мала, люба моя. Він вартий два мільйони — зароблені на картоплі та шпарагах у дельті. Він у мене орендує триста акрів на Чаїному болоті,— обернувся Дік до трьох студентів. — Це якраз навпроти Сакраменто, по правому березі річки. Добрий приклад того, що вже настав голод на землю. То було мочарище з осокою, як я його купив, і з мене старожитці сміхом сміялися. Мені довелось навіть викупити кілька мисливських ділянок. Вийшло воно мені по вісімнадцять доларів за акр, і то не так давно.
Ви знаєте ті осокові болота. Годяться тільки для качок та худобу пасти сухого літа. Висушити Чаїне, покласти дренаж, насипати дамби стало мені добрих триста доларів за акр. А скільки, думаєте, платить мені старий Він Фо-Вон за оренду на десять років? Дві тисячі за акр. Більше б я з тієї землі не взяв, якби й сам обробляв її. Ці китайці в городництві справжні чаклуни, а на роботу — звірі! Вони восьмигодинного дня не хочуть знати, у них робочий день — вісімнадцять годин. І найпослідущий наймит має якийсь мікроскопічний пай у господарстві. В такий спосіб Він Фо-Вон обходить закон про восьмигодинний робочий день.
Того дня Діка двічі попереджували, а раз навіть затримали за перевищення швидкості. Він їздив без шофера і гнав машину хоч і швидко, та не без остороги. Він не припускав і думки про якісь нещасливі випадки з його власної вини. І їх з ним справді ніколи не ставалось. Та сама впевненість і точність рухів, з якою він брався за олівець чи дверну клямку, не залишала його й у складніших діях — наприклад, тоді, коли він мчав потужною машиною по людних сільських дорогах.
Та хоч як зосереджено він правив машиною, інструктував Карлсона, домовлявся з Він Фо-Воном, у самому центрі його свідомості невідчепно стриміла думка, що Пола, зламавши всі свої принципи й звички, поїхала зустрічати Грейма на станцію Ельдорадо, аж за вісім миль від мастку.
— Овва! — почав був він уголос, тоді урвав думку, розігнав машину з сорока п’яти миль до сімдесяти, випередив, об’їхавши з лівого боку, однокінну бідку й вернув машину на правий бік дороги, начебто ледве-ледве розминувшися з зустрічним автомобільчиком. Потім скинув швидкість до п’ятдесяти миль і докінчив перервану думку:
— Овва! Уявляю, що подумала б моя маленька Пола, якби я отак поїхав зустрічати якусь чарівну молодичку!
І засміявся, уявивши таку картину, бо з перших же років подружнього життя спізнав Полину манеру тихо ревнувати. Вона ні разу не робила йому сцен, не дорікнула словом, не спитала; однак із самого початку спокійно, але виразно давала взнаки, що їй не до вподоби, коли він приділяє надмірну увагу іншим жінкам.
Дік аж осміхнувся, згадавши місіс Дігемені, невеличку гарненьку вдовицю-чорнявку — не його знайому, а Полину, — що колись давно гостювала в них у Великому Будинку. Пола тоді якось сказала, що на прогулянку верхи вдень не поїде, а за обідом почула, як він умовлявся з місіс Дігемені поїхати в лісисті яри за «гаєм філософів». І хто ж як не Пола, тільки-но вони вирушили, наздогнала їх і весь час їздила з ними! Він тоді всміхався сам до себе, бо ті ревнощі вельми його тішили: адже ні сама місіс Дігемені, ані прогулянка з нею нічого не важили для нього.
Отож із самого початку він намагався не упадати навіть жартома за іншими жінками і щодо цього весь час був куди обачніший від Поли. А їй він дав цілковиту волю, навіть заохочував її до знайомств, і пишався тим, що вона вабить таких цікавих чоловіків, і тішився, що вони розважають її чи смішать своїм залицянням. І він мав на те підстави, подумав Дік. Він був такий спокійний, такий певний за неї — куди дужче, ніж вона могла бути певна за нього, визнав він. І дванадцять років подружнього життя так утвердили ту певність, що він вірив у Полу, як у те, що земна куля обертається. І ось виходить, поду-малось Дікові, що хтозна ще, чи справді вона обертається й чи справді вона куля. Може, недарма в давнину гадали, ніби світ плаский, мов корж.