Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Та дійшовши висновку, що Дік майже напевне про все знає або здогадується, вона ніби озлилась і стала навмисне гратися з вогнем. Якщо він знає — а він таки знає, твердила вона собі,— то чому мовчить? Він же завжди казав усе в вічі! Пола й бажала, і боялась такої розмови; та помалу страх погас, і лишилась тільки щира надія на Дікову рішучість. Це ж він завжди на все зважувався й діяв, не боячись нічого. А вона завжди покладалась на нього. Грейм назвав їхнє становище трикутником. То нехай Дік його розв’яже, розірве трикутник. Адже він що завгодно може розв’язати. Чому ж він не зробить цього?
А тим часом вона жила на одчай душі, намагаючись не слухати свого сумління, що дорікало їй за таке роздвоєння, і не задумуватись дуже глибоко, — просто пливла в самій бистрині життя й переконувала себе, що впивається ним, дихає на повні груди. Часами вона взагалі не хотіла нічого думати, відчувала тільки велику гордість від того, що скорила, вчарувала двох таких чоловіків. Гордість завжди була одна з головних рис її вдачі — гордість із себе, з того, що вона вміє, чого досягла, що опанувала. Вона пишалась і своєю вродою, і музичним хистом, і вмінням плавати. То гордість спонукала її на все: і танцювати краще за всіх, і вбиратись вишукано, як ніхто, і стрибати з вежі «ластівкою» так відважно та майстерно, як змогло б дуже мало жінок, і, тендітною порцеляновою фігуркою сидячи верхи на Горянині, з’їжджати похилим водозбігом у басейн та своєю волею змушувати здоровезного огиря перепливти його.
Вона пишалась, бачивши разом цих двох сірооких, русявих чоловіків, людей однієї з нею породи. Вона була гарячково збуджена, однак не знервована. Іноді вона цілком спокійно, холодно дивилась на них, порівнювала одного з одним і сама не могла відповісти, для котрого ж вона намагається здаватися вродливішою і привабнішою. Грейма вона держала в руках, але й Діка не хотіла випустити.
Було навіть щось жорстоке в тій гордості, яка лоскотала її на думку, що двоє таких визначних чоловіків страждають через неї — бо Пола була певна, що й Дік, коли він усе знає — чи, краще сказати, відколи він усе знає, — теж мусить страждати. Вона запевняла себе, ніби ставиться до кохання вибагливо і свідомо, знає, чого хоче, і полюбила Грейма не просто як нового, свіжого чоловіка, не такого, як її Дік. Вона не хотіла признатися собі, що її просто захопила пристрасть. Глибоко в душі вона усвідомлювала всю свою нерозважність та шаленство і розуміла, що все це може скінчитись жахливо для когось із них, а то й для всіх трьох. Однак їй подобалося зухвало витати над безоднею і вдавати, ніби ніякої безодні немає. Зоставшись на самоті, вона не раз розглядала себе в дзеркало, іронічно-докірливо хитала головою і гукала: «Ох ти, хижачко, хижачко!» А коли зрідка пускала в голову серйозніші думки, то визнавала перед собою, що Шоу й «мудреці з мадронового гаю», може, таки мають рацію, викриваючи жінок.
Вона не згодна була зі словами Дар Гаяля, що жінка — то невдала спроба природи створити чоловіка; але знов і знов їй пригадувалось Уайльдове: «Жінка нападає, несподівано здаючись». «Чи й я так напала на Івена?» — питала себе Пола. Ті поступки, що вона вже йому зробила, були справді несподівані й для неї самої. Чи будуть ще й нові? Івен хоче від’їхати, з нею чи без неї, але від'їхати. Але вона його держить. Чим же? Мовчазною обіцянкою майбутніх поступок? Пола сміхом проганяла всі дальші міркування, хапалася за скороминущі сьогоднішні втіхи, прикрашала себе, чарувала веселим настроєм, жаріла щастям — вона купалась у ньому, як їй і не снилось ніколи.
РОЗДІЛ XXVII
Однак неспромога закоханим, що живуть так близько одне від одного, довго зберігати незмінною відстань між собою. Непомітно для самих себе Грейм і Пола зближувались. За ласкавими поглядами, доторками рук пішли інші дозволенні пестощі, а врешті якось вона вдруге опинилась у його обіймах, і уста їхні злилися в довгому поцілунку. Цього разу Пола не спалахнула гнівом. Натомість вона владно сказала:
— Я вас не відпущу.
— Я не можу тут лишатись, — усоте повторив Грейм. — Мені, звісно, не вперше цілуватись за дверима і всякі дурощі витівати, — пояснив він, — але тут річ інша. Тут ідеться про вас і Діка.
— Усе владнається, я вам кажу, Івене.
— Їдьте зі мною, та й уладнаємо все самі. Їдьмо негайно.
Пола відсахнулася.
— Згадайте Дікові слова того вечора, коли Лео бився з драконами, — умовляв далі Грейм. — Що якби ви, його дружина, втекли від нього з ким-небудь, він тільки сказав би: «Благословляю вас, дітки».