Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

І Дік, теж бадьорий як завжди, відгукнувся:

— Доброго ранку, пишна моя зоре!

«Ось зараз вона ввійде, — подумав він, — а я обійму її й випробую, поцілувавши».

Він уже розгорнув обійми назустріч їй. Та Пола не ввійшла. Вона враз сполохано кинулась, озирнулась у коридор, однією рукою стягла кімоно на грудях, а другою підібрала довгі поли, мовби ладналась утікати. А проте чуткі Дікові вуха не дочули з коридора нічиєї ходи. Пола знов усміхнулась йому, послала рукою ще один поцілунок і зникла.

Дік просидів за столом нерухомо хвилин з десять, поки його збудив із тяжкої задуми Бонбрайт, що приніс телеграми; та й далі він ніби не чув, що каже секретар.

А Пола, видно, була щаслива. Дік відчував це з того, як вона співала, ходячи будинком, і галереєю, і подвір’ям, — він-бо давно навчився розпізнавати всі вирази її настрою. Він не виходив з кабінету, поки вдарив гонг на обід; і вона теж дорогою до їдальні не зайшла по нього, як робила часом. Після гонга він почув через подвір’я, що вона, виспівуючи, ввійшла до будинку й попрямувала до їдальні сама.

З ними обідав один випадковий гість — такий собі полковник Гарісон Стодард; полковником він звався ще зі служби в національній гвардії замолоду, а сам був багатир-комерсант, що вже покинув справи. Схибнутий на страйках та масових заворушеннях, він без угаву розводився за столом про те, щоб поширити закон про захист підприємців і на сільськогосподарських робітників. Однак Пола знайшла хвильку сказати Дікові, що вона хоче проїхатись по обіді до Вікенберга — побачитися з Мейсонами.

— Коли вернусь, не можу сказати — адже ти знаєш Мейсонів… А тебе кликати з собою не важусь, хоч була б рада, якби й ти поїхав.

Дік похитав головою.

— Якщо тобі не потрібен Сондерс, — вела вона далі,— то я…

Дік кивнув головою на знак згоди.

— Я сьогодні їздитиму з Келегеном, — відповів він, подумки вмить перепланувавши свій час, тільки-но ясно стало, що з Полою нічого не вийде. — Але я не розумію, Пол, чому ти так уподобала Сондерса. Келеген кращий шофер, і їздити з ним безпечніше…

— Може, якраз через це, — відмовила Пола, всміхнувшися, — Що безпечніш, то повільніш.

— Однаково на перегонах я поставив би за Келегена проти Сондерса, — наполягав Дік.

— А куди ти збираєшся? — спитала вона.

— Та я хочу показати полковникові Стодарду ферму з одним робітником і без коня — оті мої витребеньки з автоматичною оранкою на десятьох акрах. Там зроблено цілу купу вдосконалень, а я вже тиждень не можу поїхати туди й глянути, як їх випробовують. Усе ніколи.

А потім хочу завезти полковника в нашу колонію. Уяви собі, там на цей тиждень прибуло п’ять душ.

— А я гадала, що всі ділянки вже розібрано, — здивувалась Пола.

— Авжеж, — відповів Дік і засяяв усмішкою. — П’ятеро немовлят прибуло! І якраз у найненадійнішій родині — близнята. Ото мені квапляться!