ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Відколи американські сили обвалили врядування Саддама в березні 2003 року, назву в’язниці змінили з Абу-Ґрейб (щоб відмежуватися від непривабливої історії) на Багдадський центр утримання під вартою (BCCF). Цей акронім трапляється в багатьох доповідях стосовно розслідування. Після падіння режиму Саддама всіх в’язнів, зокрема й кримінальних авторитетів, випустили, а в’язницю розграбували. Вкрали все, що можна було винести — двері, вікна, цеглу; легше сказати, чого не вкрали. До речі, у пресі не було показано, що всіх диких тварин з міського зоопарку також звільнили. Певний час леви і тигри тинялися вулицями міста, доки їх не переловили чи вбили. Колишній керівник бюро ЦРУ Боб Бер описує сцену, свідком якої був у цій горезвісній в’язниці: «Я відвідав Абу-Ґрейб за кілька днів після звільнення. Це було найжахливіше видовище, яке доводилося мені бачити. Я сказав: якщо і є якась причина позбутися Саддама Хусейна, то це саме Абу-Ґрейб». Згодом у похмурій розповіді додає: «Там були обгризені собаками тіла зі слідами тортур. Знаєте, електроди зі стін. Це було жахливе місце»[371].
Вище британське керівництво рекомендувало зруйнувати в’язницю, проте влада США вирішила якнайшвидше її перебудувати. Щоб було де утримувати всіх тих, кого підозрювали в розмитих визначеннях «злочинів проти коаліційних сил», підозрюваних в організації повстань й скоєнні інших злочинів. Цю строкату групу охороняли іракці сумнівного характеру. Багато з утримуваних під арештом осіб були невинними мирними мешканцями, випадково затриманими під час військових облав чи на дорожніх блокпостах за «підозрілу активність». Були серед них цілі сім’ї — чоловіки, жінки і підлітки, яких допитували з метою отримання інформації про непередбачуваний зріст спротиву коаліційним силам. Визнаних невинними після допиту осіб не випускали, бо військові боялися, що відтак ті приєднаються до повстанців, а ще й тому, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність за прийняття таких рішень.
ВИСОКА МЕТА МІНОМЕТНИХ ОБСТРІЛІВ
Помітна 122-метрова вежа в центрі в’язниці швидко перетворилася на чудову мішень для майже щонічних мінометних обстрілів з дахів сусідніх будинків. У серпні 2003 року загинуло 11 військових, що спали в наметах на подвір’ї. Іншим разом міна розірвалася в наметі з військовими, серед яких був полковник Томас Паппас, керівник бригади військової розвідки, що базувалася в тюрмі. Сам Паппас не зазнав фізичних травм, проте його шофер, молодий військовий, загинув, пошаткований осколками разом з іншими солдатами. Несподіване жахіття настільки вплинуло на Паппаса, що він вже ніколи не знімав бронежилета. Мені розказували, що він завжди вдягав бронежилет і куленепробивний шолом навіть, коли приймав душ. Згодом його визнали «непридатним до служби» і звільнили від виконання обов’язків. Погіршення психічного стану не дозволило йому забезпечувати життєво необхідний нагляд за діяльністю військових в тюрмі. Після мінометних атак Паппас розмістив всіх своїх військових всередині в’язниці, у «безпечній зоні» за стінами. І це означало, що вони зазвичай спали в маленьких в’язничних камерах наче в’язні.
Розповіді про смерть товаришів, безперервний снайперський і мінометний обстріли викликали відчуття постійного страху серед усіх призначених до в’язниці, що була об’єктом атак супротивника навіть по 20 разів на тиждень. Американські солдати, як й іракські в’язні та затримані особи гинули під цим ворожим вогнем. З часом деякі з в’язничних комплексів було зруйновано і багато руїн потрапляло в поле зору.
Мінометний обстріл відбувався з такою частотою, що став частиною сюрреалістичної реальності Абу-Ґрейб. Джо Дарбі пригадує розмови з приятелями, в яких вони пробували за почутим звуком угадати калібр і розташування міномета: був це 60 чи 80 мм, або навіть 120 мм, бо щось гук такий сильний. Проте психічне задубіння не тривало вічно. Дарбі зізнається, що «за кілька днів до того, як наш підрозділ покинув Абу-Ґрейб, асі люди раптово, уперше, почали боятися мінометних обстрілів. Це було дивно. Усі скупчувалися попід стінами. Я усвідомив, що тулюся в кутку, молячись. Заціпеніння як рукою зняло. Це те, що ви всі мусите пам’ятати, коли переглядаєте фотографії. Ми божеволіли у різний спосіб».
Зі слів інформатора високого рангу, який працював там кілька років, в’язниця залишалася надзвичайно небезпечним місцем роботи і проживання. У 2006 році військове командування прийняло остаточне рішення про ліквідацію, щоправда трохи запізно, щоб виправити шкоду, заподіяну попереднім рішенням її відбудови[372].
371
CBS, 60 Minutes 11, 28 квітня 2004 року.
372
В’язницю Абу-Ґрейб офіційно закрили 15 серпня 2006 року, всіх утримуваних там в’язнів перевели в Кемп-Кроппер біля Багдадського аеропорту.