Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Я потім розпитував його, так він же мов той англісць, слова зайвого не витягнеш. Сказав тільки, що видужав швидко. Він гадав, що морська вода, велике напруження і перелами кісток якось збили вплив гадючої отрути.

До зали з різних кінців водночас увійшли А-Геіі і Грейм. Дік помітив, що перший Греймів погляд був звернений до Поли.

— Все готове, сер, — доповів китаєць.

Дік налагодився провести гостя до машини, а Пола, видно було, не збиралась виходити. Грейм рушив до неї, щоб перепросити за раптовий від’їзд та попрощатись, як годиться.

І Пола, ще під враженням того, що тільки-но розповідав Дік, замилувалась прегарним видовищем — легкою й гордою поставою Греймової голови, і недбало зачесаним, вигорілим на сонці чубом, і легкістю рухів, аж дивною в такому рославому й плечистому чоловікові. Коли він підступив ближче, вона спинила погляд на його довгастих сірих очах з ледь важкуватими повіками, що робили його схожим на непокірливого насупленого хлопчака. І вона чекала, що ось той вираз зникне, коли його очі засвітятьс я вже так добре знайомою їй усмішкою.

Він попрощався з нею звичайними в таких випадках словами, і вона так само висловила жаль; але очима й швидким потиском руки він сказав їй те, що хотів і чого вона несвідомо сподівалась. І вона відповіла йому поглядом і мимовільним потиском руки. Як він уже був сказав, вони й без слів розуміли одне одного.

Віднявши руку, Пола швидко озирнулась на Діка, бо вона за дванадцять років заміжжя добре вивчила його спостережливість і відчувала шанобливий острах перед його майже надприродною здатністю здогадуватися про факти з якихось невловних ознак і в’язати ті ознаки у висновки, що часом вражали своєю повнотою і влучністю. Але Дік, що стояв до неї боком і сміявся з якогось Генкокового дотепу, сам тільки-но обернув до неї усміхнені очі, вже рушаючи проводити Грейма.

Ні, подумала вона, Дік не міг помітити їхнього таємного мовчазного прощання. Адже то була тільки коротенька мить — проблиск в очах, швидкий порух пальців, і все. Як міг він щось побачити чи відчути? Адже ні очей, ні рук їхніх йому не було видно за Греймовою спиною.

Та однаково Пола шкодувала, що озирнулась на Діка. Вона почувала себе винною, і те почуття мучило її, коли вона проводжала поглядом двох високих русявих чоловіків, що пліч-о-пліч ішли до дверей. У чому ж її провина, питала вона себе, чом це їй треба щось таїти? Та вона мала досить чесності, щоб глянути правді в вічі, не викручуватись перед собою і визнати, що їй справді є що таїти. І щоки її загорілись на думку, що вона мимохіть скотилася до омани.

— Я повернусь за два-три дні,— сказав Грейм біля машини, тиснучи Дікову руку.

Погляд його був прямий і відвертий, а стиск руки міцний і щирий. Він видимо хотів був щось сказати, та передумав і, як добре бачив Дік, сказав зовсім інше:

— Коли вернуся, буду збиратись назовсім.

— А книжка? — запротестував Дік, подумки люто вилаявши себе за спалах радості в серці.