Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Отож-бо, — відповів Грейм. — Мені треба її докінчити. А я, здасться, не вмію працювати так, як ти. Занадто гарно у вас. Я не можу взятися до роботи по-справжньому. Сиджу над нею, сиджу, а кляті жайворонки аж дзвенять у вухах, і мені ввижаються поля, пагорби, секвойї, Селім… Змарную годину, тоді здаюся й дзвоню, щоб осідлали коня. А коли не це, то ще яка з тисячі принад.
Він поставив ногу на підніжку машини, що тремтіла від запущеного мотора, і сказав:
— Ну, бувай, друже.
— Вертайся та все ж таки спробуй писати, — наполягав Дік. — Коли треба буде, визначимо тобі порядну пайку роботи на кожен день, і я тебе зранку замикатиму. Поки не зробиш, не відімкну, хоч і цілий день під замком сиди. Я тебе примушу працювати… Нічого не забув? Сигарети є? Сірники?
— Є, є.
— Рушайте, Сондерсе, — наказав шоферові Дік, і авто аж наче стрибнуло від освітленої брами в пітьму.
Коли він повернувся до зали, Пола щось грала мудрецям. Дік простягся на дивані й знову замислився, чи поцілує вона його на добраніч. Звісно, думав він, такого неодмінного ритуалу, щоб цілувати щоранку й щовечора, у них ніколи не було. Вельми часто він не бачив Поли аж до обіду — та й тоді бачив її тільки при гостях. І вельми часто ввечері вона рано втікала до своїх покоїв, не поцілувавши чоловіка на добраніч, щоб гості не сприйняли того як натяку, що вже час лягати спати.
Ні, вирішив Дік, поцілує вона його сьогодні чи ні — це ще нічого не означає. І все ж він чекав.
А вона то грала, то співала, аж поки він задрімав. А коли прокинувся — побачив, що він у залі сам. Пола й мудреці потихеньку пішли. Він глянув на годинника. Була перша година. Пола засиділась за фортен’яно над звичай довго, бо Дік знав, що вона тільки-но пішла: він-бо й прокинувся того, що в залі стало тихо.
І знов його обсіли думки. Йому не раз траплялося задрімати так під її музику, але щоразу, догравши, вона будила його поцілунком і відсилала спати. А цього вечора не зробила так. Та, може, вона ще вернеться. Він лежав і чекав, куняючи. Коли ще раз глянув на годинника, була вже друга. Пола не вернулась.
Він вимкнув світло й пішов через увесь будинок до своєї спальні, дорогою натискаючи в коридорах вимикачі. А в голові у нього всі підмічені дрібнички, пачебто незначущі, майже самі собою шикувались у суцільний текст сумнівів і здогадів, якого він не міг не читати.
У своїй спальні він скинув оком на барометри й термометри, тоді зупинив погляд на усміхненому обличчі в круглій рамці й довго стояв та дивився, аж нахилившись до портрета.
Потім заліз під укривало, намостив під спину подушок і, простягаючи руку до пачки гранок, тихо промовив:
— Ну що ж… так чи не так, а гру мені доведеться дограти.
Потім ще раз позирнув скоса на фото.
— І все ж таки, жіночко моя, краще б без цього… — зітхнув він.
РОЗДІЛ XXIV
Ніби навмисне у Великому Будинку, коли не рахувати кількох випадкових гостей, що наїздили пообідати чи повечеряти, було порожньо. Та марно першого й другого дня після від’їзду Грейма Дік відмагався від своїх справ чи відкладав їх, щоб бути вільному, коли Пола надумає покликати його проїхатись або скупатись по обіді.
Він помітив, що тепер вона примудряються уникати його поцілунків. «Добраніч» вона гукала йому зі своєї спальні через широке подвір’я. Вранці він наготувався, що Пола, як завжди, заскочить до кабінету привітати його, і рівно об одинадцятій годині квапливо вирядив містера Егара й містера Пітса, не влагодивши з ними до кінця деяких важливих питань майбутньої виставки-розпродажу. Дік знав, що Пола вже не спить, бо чув, як вона співала. Він сидів за столом і не робив нічого, хоч на столі чекала повна сітка не підписаних листів. Він згадав, як вона сама колись почала щоденні вранішні відвідини і досить уперто держалася цієї звички. І як любо, як гарно це було, згадував він, коли вона тихенько гукала: «Доброго ранку, веселий молодче!» — і тулила до нього вгорнений у кімоно стан.
Потім йому згадалось, як часто він ще вкорочував ті коротенькі відвідини, бо, навіть пригортаючи Полу, давав узнаки, що йому ніколи; не раз тоді на лице їй набігала легенька тінь смутку і вона втікала.
Було вже чверть на дванадцяту, а Пола не приходила. Дік узяв телефонну трубку, щоб подзвонити на молочарню. В трубці він почув чийсь жіночий голос і, перш ніж повісив її, вловив Полину відповідь:
— Та що вам той містер Вейд! Забирайте всіх своїх Вейденят і приїздіть хоч на кілька днів…
Як на Полу, це було дуже дивно. Вона завжди раділа, коли Великий Будинок звільнявся від гостей і вони з Діком зоставались удвох на день чи на тиждень. А тепер сама умовляє місіс Вейд приїхати з Сакраменто до них. Видавалося, ніби Пола не хоче лишатись наодинці з ним і тому намагаються оточити себе товариством.