Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм.

Аж хизувався.

І казав:

— Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Їв би та пив би без упину, без утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.

— А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай.

— Зникла хіть до їжі.

— Страви козацької злякався?

— Не те, щоб злякався… — І пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…

— Чого не зможеш? — так само пошепки спитав Мамай.

— Коло жіночки… — І пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. — То я піду! — і знову рвонувся до дверей.

Але в ту мить до куховарні вступили один за одним куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст.

— Прошу до столу, панове, — запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан.

Владика спитав:

— Може, по чарці б?

— А чого ж! — озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем.

Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув:

— Ой владико, милость твоя велика, та… чарка мала!

— Можна й більшу, — погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою:

— Січовикові на війні не слід.

Пампушка з подивом зиркнув на Козака:

— Кажуть же, що ти — по два барила враз!

— Балакають, — кивнув Мамай.

— Тебе ж, Козаче, — провадив далі Пампушка, — на всіх дверях, по козацьких хатах, — та й до дверей куховарні обернувся, — малюють тебе з чаркою?

— Малюють, — розвів руками Козак Мамай. — Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світів — невідь-скільки год. А я ж — отак, як бачите: все сорок та й сорок! — та й хитрувато посміхнувся, так що не втнеш — жартує а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга.

— Отак і не хильнеш?

— Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба!

— Ти ж сам казав, що після бою можна.

— Після сьогоднішнього — можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від денця. Правда ж, отче Зосимо? — звернувся він до куцого. — Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик — усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої — не така вже й чорна. Та й січовий закон — дужчий від Божого: на війні — ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків…