Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— То хильнемо й без тебе, — погодився владика.
— Та й без нас, — додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. — Нам пора вже рушати.
— Тоді борщу?
— Борщу то й борщу, — погодився Тиміш і витяг ложку. — Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик — ого-го!
Мамай посунув на середину стола гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, і пряна пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка.
— Ну що ж… — прорік єпископ і взявся до чарки. — Дай Боже!
Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу.
— Ач! — поважно мовила Явдоха. — Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! — І ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ — мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз.
— Та й добрий же борщ! — ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим.
— Добрий, — погодився й коваль Іванище. І хоробро сьорбнув іще та й ще.
— От коли б сюди ще й перцю кайєнського, — почухав собі оселедця Козак Мамай. — Коли б…
— Добре й без нього, — зострахнулась Явдоха, з осторогою озирнувшись на сина.
Але пан сотник досить спокійно мовив:
— Глотку… пазурами… чортяка… рве!
— Ого! — погодився, смакуючи, москаль Іванище. І висловив здогад: — Воляка або коняка, гляди, й не здужають цього борщу?
— Сконають, — упевнено потвердив пан єпископ.
— Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — І він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.
— Сконає воляка, — погодився, старанно кутуляючи погано вварене м’ясо, Романюк.
— Тільки чоловік од нього й здоровшає, — тоненьким від перцю голоском промовив єпископ, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди.
— Та й чоловік не всякий, — лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. — Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь…
Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати.
— Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, — повторив Мамай, — а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин або німець, ті, гляди, вмруть.
— Іменно вмруть, — погодився й Гнат Романюк.
— Ні, не візьме німця нечиста сила, — мовив алхімік, — ще чоловік і поздоровшає.
— Ох, — бідкався Мамай, — іще трішки б кайєнського перчику!
— А німчин і без перцю пропаде по третій ложці, — наполягав Романюк. — Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці!
— Гав-гав! — почувши своє ймення, озвався Ложка під столом.
— Чого тобі, друже? — спитав Козак Мамай.
Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря.
— Борщу й тобі?
— Гав-гав! — зрадів собачка.
— Сконаєш, Ложечко, — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.
Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.
— Навіть собака…
— Боїться!
— А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні!
— Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче Зосиме, гей!
Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.
— До розказу, владико, — схилив голову ченчик.
— Як там німці?
— Мовчать.
— Обоє?
— Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода.
— А другий?
— Дурня…
— Що дурня?