Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Сконають, — упевнено потвердив пан єпископ.

— Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — І він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.

— Сконає воляка, — погодився, старанно кутуляючи погано вварене м’ясо, Романюк.

— Тільки чоловік од нього й здоровшає, — тоненьким від перцю голоском промовив єпископ, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди.

— Та й чоловік не всякий, — лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. — Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь…

Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати.

— Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, — повторив Мамай, — а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин або німець, ті, гляди, вмруть.

— Іменно вмруть, — погодився й Гнат Романюк.

— Ні, не візьме німця нечиста сила, — мовив алхімік, — ще чоловік і поздоровшає.

— Ох, — бідкався Мамай, — іще трішки б кайєнського перчику!

— А німчин і без перцю пропаде по третій ложці, — наполягав Романюк. — Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці!

— Гав-гав! — почувши своє ймення, озвався Ложка під столом.

— Чого тобі, друже? — спитав Козак Мамай.

Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря.

— Борщу й тобі?

— Гав-гав! — зрадів собачка.

— Сконаєш, Ложечко, — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.

Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.

— Навіть собака…

— Боїться!

— А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні!

— Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче Зосиме, гей!

Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.

— До розказу, владико, — схилив голову ченчик.

— Як там німці?

— Мовчать.

— Обоє?

— Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода.

— А другий?

— Дурня…

— Що дурня?