Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Тоді спитав, од стримуваної люті червоніючи, Козак Мамай:
— Звідки ж це ви такі важні прийшли?
— Ми не прийшли, а приїхали, — ледве тулячи й спотворюючи слова, зухвало заперечив барон, вирішивши, видно, все-таки не мовчати — в певній надії, що за те йому ці дикуни дадуть швиденько попоїсти.
— Чого ж ви сюди приїхали? — пресердито спитав молоденький сотник, який іще не встиг навчитись дипломатичних тонкощів у стосунках з панами іноземцями. — Чого приїхали?
— Та ми й не приїхали, — знову заперечив полонений рейтар. — Нас привезено. Ми на службі.
— За скільки дукатів? — дедалі більше втрачаючи терпець, спитав єпископ.
— Не дукатів, а талярів, — незворушно відказав полонений.
— А за дукати, флорини, піастри й карбованці не продаєтесь?
— Ми не продаємось, а наймаємось, — з лагідним докором заперечив барон. — Германські рейтари мають звичай служити в найманих полках будь-яких держав Європи чи навіть Азії.
— Чого ж то вас чорти повсюди носять?
— Звикаєм воювати на землях усього світу.
— Дорога плата.
Та рейтар супокійно відповів:
— Буде ще дорожча.
— А по нашій, по вкраїнській землі вам не страшно хіба ходити? — спитав пан сотник.
— Ми ще не ходимо по вашій землі. А тільки вчимось… по ній ходити.
— Навіщо ж вам така наука? — не вгавав Михайлик.
— Щоб навчитись ходити далі.
— Куди ж це?
— До Москви.
— А ще?
— До Індії.
— А ще?
— В Китай.
— Лізете, мов сарана, — сказав пан сотник.
— А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі — ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі — ви!
— Тьху, нечиста сила! — вилаявся єпископ. — Це, видно, бестія — не з простих.
— Ми всі — не з простих. Ми — німці!
— Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Дай-но йому борщу.
— Стривай! — І превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері?
— Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — Креслили, а не малювали!
— Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай.
— Ми не люди, — відмовив рейтар.
— Та хто ж ви?
— Я вже сказав: ми — німці.
— Амінь! — кивнув єпископ і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп’ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн гер, сюди. Ось ложка. Тріскай!
— Ми не тріскаємо, а споживаємо…
— Лопай, нечиста сило!
— Я вже сказав: ми не лопаємо, а годуємось, як і належить людям благородним!
— Бери ложку!
Пан барон узяв.
— Жери!
Пан барон, як і завше ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.
— На здоров’я, — сказав Мамай. — На здоров’я козі, що хвіст короткий!
Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.
— Їж! — наполягав Мелхиседек.
— Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне герен!
— Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.
— Це ж — якась нелюдська страва!
— Ти ж сам казав, що ви не люди!?
— Ой! Від цього й лев умре…
— А ми, гляди, живі та дужі.
— Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк.
— Наминай, собако! — звелів пан сотник.
— Умру-таки, майне герен!
— Ковтай!
— Сконаю…
— А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!
— Ой пробі, майне герен! Ой умру!
Переймаючи німцеву поведінку, ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:
— Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси.
— Славні прусські рицарі дають не дуба, а Богу душу!
— Їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай.
— Ой умру!
— Та не вмреш, а ґиґнеш.
— Ой… ґиґну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.
— Ґиґнеш?
— Ґиґну.
— Переставишся?
— Переставлюсь.
— Здохнеш, пане!
— Ой здохну ж!
— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи ґиґнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?