Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Пилип-з-Конопель, можливо, перекладав би й далі, коли б лицедій Прудивус не перепинив його запитанням:

— Ти з усім тим згоден, братику?

— Не з усім. Я просто хочу, щоб зрозумів ти, яка то небезпечна річ — сатира. Я хочу, щоб ти, рушаючи до ворога в лабети… щоб ти там був обачніший, мій милий друже.

— Ось таким, як ти? — єхидно поспитав Прудивус.

— За свій меткий язик я мало не наклав головою… там, дома, у Франції. Аж довелось тікати!

— Ти думаєш, Пилипе, пощастить мене вговтати?

— Ні, — сумно зітхнув Філіпп, — не думаю.

— Тоді навіщо ж ти…

— Шкода твоєї голови. Бо ж мені хочеться з тобою здибатись колись у цім житті, а не в загробнім.

— Чому ж нам і не здибатись?

— Війна, бач!

— Я в свою смерть іще не вірю, — посміхнувся Прудивус і запросив: — Ерго бібамус! На дорогу!

— Хильнімо, — підтримали спудеї.

— Най Бог щастить, — благословив Ігнатій.

— Гей, шинкарочко! — покликав Іван Покиван, а коли всі випили, сердито буркнув: — Я піду з тобою.

— Куди… зі мною? — здивувався Прудивус.

— На той бік. До стану однокрилівців.

— Отак притьмом?

— А не притьмом, — посміхнувся рухляр. — Послухавши оце мудренне читання про небезпечність сатири, я раптом зрозумів, що йти нам треба разом. Щоби там… силою сміху, силою кебети нашої… зашкодити безчесним замірам гетьманиська, Гордія Пихатого, так зашкодити, щоб усе поспільство зрозуміло: по чий бік правда, по чий бік сам пан Бог! А наша привселюдна кумедія…