Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса:

— Я хтів тобі сказати, леґіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… І ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони — спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… — І панотець обняв молодика.

Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. І сказав:

— Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика!

— Про що це ти? — спитав Прудивус.

— Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там…

— Чорти мене не вхоплять! Я ж тільки спудей…

— Ти йдеш, як воїн!

— Іду без ніякої зброї.

— А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! — і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. — Аж ось… послухай, що є зброя сміху! — І Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ: — «Коли з-поміж усіх тварин сміх є властивий самій тільки людині, то я не думаю, щоб його було дано їй без причини і щоб не дозволялося ні самому сміятися, ані смішити інших. Правда… більшість зневажає жарти, не відаючи, що нема нічого труднішого, як мати в цьому ділі успіх….» — І Філіпп, перегорнувши сторінку, читав, перекладаючи, далі: — «І я знаю вельми дурноверхих людей, котрі не дістануть з мого твору ніякої користі і уявлятимуть собі, що я писав це тільки задля їхньої розваги, а не для того, щоб виправити їхні розтлінні звичаї. Ось чому мені скажуть, що для запобігання всьому цьому я міг би вишпетити пороки дошкульніше… але…в наш час не люблять голої правди, і я вважаю за аксіому, що варто інколи придержати язика, аби поговорити якнайдовше, бо бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів’я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не звеліли засудити вас на довічне мовчання. Я волію поступитися своїми дотепами, ніж своїми друзями, і хоч я й маю схильність до сатири, одначе ж намагаюсь прибрати її в таку приємну форму, щоб навіть ті, кого я зачіпаю, не могли на мене образитись. Але… чи ж оціняться, зрештою, мої старання?.. Із усіх, кого я знаю, тільки дуже небагато людей мають досить здоровий глузд, щоб міркувати про це, інші ж тільки забавляються гудьбою речей, красу яких вони нездатні осягнути. Коли віддаєш книгу на людський розсуд, то варто поставити в книгарні швейцарців, аби вони захищали її своїми алебардами, бо ж завше знайдуться нероби, ладні критикувати всяке друковане слово і охочі до того, щоб їх мали за знавців тільки за те, що вони кажуть: „Це все дуже погано“, хоч і не можуть навести ніякісіньких доказів. Нині кожен хоче корчити з себе любомудра, незважаючи на те, що невігластво ніколи так не процвітало, як у наш час, і не встигає школяр почути безпеку від різок, як, подолавши три-чотири французькі книжки, він береться писати сам і вважає, буцім він здатен перевершити інших. Все це було б дарма, коли б не принижували ближнього затим, щоб здобути шану собі, а до того ж не відкидали б геть усякий сором і не намагалися знаходити вади там, де їх нема… Якщо мене все-таки зважились би ганити, то тільки згаяли б час, бажаючи критикувати того, хто сам є критиком інших: чи ж варто тупити зуби об терпуг?»