Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Вдає. Той. Другий. Цибатий. Дурня клеїть.
— От і приведи лишень сюди отого другого. Та мерщій!
Куценький ченчик уклонився його преосвященству і повагом вийшов.
Прудивус підвівся:
— Нам уже пора в дорогу, — сказав він, і лицедії всі троє, поскладавши біля грудей руки пригоршнями, підступили до архієрея по благословення на дорогу.
— З батеньком ти вже попрощався, голубе? — І архієрей, зволікаючи хвилину розставання, не поблагословив його, а лише поклав молодикові руку на плече. — Ну?
— Ні, владико, — і голос Тимоша затремтів. — Не прощався з батеньком…
— Коли ж? — І пан полковник, розмовляючи, одводив його потроху від печі й від цікавого вуха лицедія Данила Пришийкобиліхвоста.
— Не хоче він мене, мартопляса мерзенного, бачити, ваше преосвященство. Не хоче…
— А ти знаєш, Тимоше… голуб отой, Омельків… прилетів? Без листа прилетів! Голуб!
— Знаю, владико, — озвався нарешті Прудивус, одриваючись од своїх невеселих думок.
— Лишаєш батенька в таку гірку хвилину?
— Я тепер йому стану ще більш осоружним: двоє синів загинуло… люблені. А мартопляс, ганьба його, живий?! Ні… мушу йти геть!
— То слухай же… — І пан полковник, ставши з Тимошем осторонь, швиденько розповів йому про своє писане послання до простих людей України і, доручивши йому кілька важливих воєнних справ — до вірних народові полковників київського та чернігівського, до якихось невідомих спудеєві селян, козаків та священиків, що їх треба було навідати дорогою на Київ, дещо переказати просив і ректорові Києво-Могилянської академії, преосвященному Іоанникієві Галятовському, давньому та вірному прихильникові Москви, що з ним отець Мелхиседек перебував у певній дружбі — ще з часів свого козакування.
Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був, нарешті, благословити їх у дорогу, коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара.
Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі.
— Перевдягніться, хлопці, — запропонував архієрей.
— Ніч тепла, превелебний пане, — відмовився Йван Покиван. — Та й на довгаля оцього, — кивнув він на Прудивуса, — одежини так зразу й не прибереш.
— Дам йому свого жупана запорозького.
— Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, — заперечив коваль Іванище. — Вони ж залюбки запорожців саджають на палі.
— А коли надягти кунтуша?
— І з кунтуша — геть душа! — озвався Козак Мамай.
— Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, — роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. — Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… — і додав, трішки подумавши: — Може, перебрати б його… за попа?
— Цей недостойний спудей, — докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, — він іще й школи попівської не скінчив. Як же можна…
— А ви його — своєю архіпастирською рукою, владико! — порадив Іван Покиван.
— Гріх! — одмовив єпископ.
— А чи не перебрати нам його, — почав Михайлик, — за німецького рейтара?
— Ого! — здивувався Мамай. — Скрізь пройде так, що ніхто й не вгадає… Ну-ну!
— А двох товаришів своїх, — додав Михайлик, — хай пожене туди, як полонених мирославців.
— Де ж мені взяти німецький шолом? — не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. — І забрало ж? І панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих!
— Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? — нагадав полковникові новоспечений сотник.
— Їх зараз приведуть сюди, — погодився єпископ, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері.
— Баранина не дуже й уварилась, — ліниво жвакаючи щербатими зубами, промовив Іван Іваненко, алхімік.
— В міцному ж оцті й не ввариться як слід, — пояснив Козак Мамай. — Така вже ця страва.
— Сутугувата баранина… — озвався й Іванище.
— Хіба ж це не свинина?! — раптом аж скрикнув Михайлик і закашлявся, бо похлинувся мудрим борщем.
— Хто ж таки варить свинину в козацькім борщі!
— А звідки ж ця баранина? — пополотнівши, спитав пан сотник.
— Зарізали сьогодні барана прездорового, — відповів алхімік.
— Якого барана? Чи не того, бува, що вранці…
— Під вікном у панни Подолянки… — вихопив йому з губи Козак Мамай.
— Знайшли в мішку?!
— Хороший був покійник, — шкилюючи з пана сотника, розгладив вуса Козак.