Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був, нарешті, благословити їх у дорогу, коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара.

Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі.

— Перевдягніться, хлопці, — запропонував архієрей.

— Ніч тепла, превелебний пане, — відмовився Йван Покиван. — Та й на довгаля оцього, — кивнув він на Прудивуса, — одежини так зразу й не прибереш.

— Дам йому свого жупана запорозького.

— Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, — заперечив коваль Іванище. — Вони ж залюбки запорожців саджають на палі.

— А коли надягти кунтуша?

— І з кунтуша — геть душа! — озвався Козак Мамай.

— Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, — роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. — Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… — і додав, трішки подумавши: — Може, перебрати б його… за попа?

— Цей недостойний спудей, — докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, — він іще й школи попівської не скінчив. Як же можна…

— А ви його — своєю архіпастирською рукою, владико! — порадив Іван Покиван.

— Гріх! — одмовив єпископ.

— А чи не перебрати нам його, — почав Михайлик, — за німецького рейтара?

— Ого! — здивувався Мамай. — Скрізь пройде так, що ніхто й не вгадає… Ну-ну!

— А двох товаришів своїх, — додав Михайлик, — хай пожене туди, як полонених мирославців.

— Де ж мені взяти німецький шолом? — не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. — І забрало ж? І панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих!

— Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? — нагадав полковникові новоспечений сотник.

— Їх зараз приведуть сюди, — погодився єпископ, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері.