Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Який покійник?! — аж зойкнув молоденький сотник.
— Баран отой.
— Але ж то був… — і наш Михайлик мало не задихнувся. — То ж був ніякий не баран!
— Що ти верзеш? — сполошилась Явдоха, котра досі, як і годилось паніматці в гурті чоловіків, трималась осторонь і до розмови не втручалась, а тепер стурбовано помацала лобище сотникові, бо ж була певна, що це триклятий борщ довів її синка до марення. — Схаменись, лебедику!
— Але ж то був… і справді не баран!..
— А хто ж?
— Отой жевжикуватий шляхтич.
— Пан Оврам Роздобудько?!
В архієрейській кухні всі ахнули, а пан Демид закашлявся й замалим не подавився.
Коли пан Романюк, прочумавшись, роззявив рота, щоб спитати щось, прочинилися двері, і келійник Зосима, переодягнений в сухий підрясник, бо дощ уже пройшов, увів до хати високого німчина, сливе такого ж цибатого, як і Тиміш Прудивус, з руками, скрученими за спиною й прип’ятими до мотузка, що його тримав куценький ченчик.
— Скинь путо! — наказав архієрей.
— Воля владики, — блимнув ченчик, але, нагнувшись, заходився-таки розв’язувати зубами на руках спійманого шпигуна тугий вузол, хоч і боявся, що німець схопить його за ніс.
Як тільки путо впало, цибатий німчин випростався, випнув груди і став такий пихатий, аж засяяв на ньому пишний рейтарський одяг. Він, мабуть, іще важніше набундючився б, коли б не так хотілось їсти, а від міцного духу запорозького борщу німчаєві аж у голові замакітрилось, і він так облизався на казан, ніби його сюди для того й запросили, щоб смачненько нагодувать.
Тицьнувши себе в пузо, германець поважно проговорив:
— Барон Бухенвальд.
— Ого! — здивувався Ігнатій.
А пан барон був прикро вражений, бо всі ці козацькі дикуни, як видно люди звання підлого, свинота якась, не скочили й не віддали йому чолом.
Ще більше розгнівався рейтар, коли старий чорноризець сказав по-німецькому:
— Роздягайся.
— Скидай штани! — виразним жестом пояснив Козак Мамай, а за хвильку, спритно витрусивши німчина, передав його панцир Прудивусові, і той почав перебиратися в пишні рейтарські шати, а німець — у скромний одяг лицедія.
Хвацько дзенькаючи срібними острогами, Прудивус, перевернувшись нараз на браного найманця, підійшов до столу, де стояв прим’ятий стільник із мореними бджолами, взяв кавалок меду й вимастив свої розкішні вуса, закрутив їх сторч, по-рейтарському, і, прекумедно вклонившись колишньому баронові, спитав:
— Чи схожий, майн гер?
Та німчин відповів не до речі:
— Я є голодний, — і потягся до стільника.
Ніхто на те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення — Прудивус, Покиван і Данило.
Кожного перехрестивши — обома, як і належить архієреєві, Мелхиседек почав був:
— Ну, лебедята… — та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна…
— Знов анахтемська люлька погасла, — як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся.
— Казали ж, владико, дасте й своє послання ко черкасам? — стиха нагадав Прудивус.
Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові.
— Читатимемо всюди простим людям, — стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку.
— Та й з Богом! — востаннє перехрестив пан єпископ.
— Рушили! — кивнув своїм Прудивус.
— Візьми, Тимоше, й мого Ложку, — сказав Мамай і звернувся до Песика: — Га? Ложечко? Чи не так?
І Песик Ложка гавкнув.
— Він піде з вами.
— Навіщо? — здивувався Данило Пришийкобиліхвіст.
— Потаємні знає стежки. Проведе. А коли в скрутну хвилину потрібна буде поміч, пришліть його до мене. Згода?
Песик Ложка знову гавкнув.
А спудеї, позабиравши біля порога свої мокрі торби, виступили за двері й зразу ж рушили в смертельно небезпечну путь.
— Щасти вам Боже! — гукнула вслід Явдоха.
— Амінь! — проголосив єпископ.
Пан Романюк лише тяжко зітхнув.
А Песик Ложка з порога озирнувся на свого Козака Мамая, поглянувши величезними очима, повними сліз.
— Прощавай, Ложко! — сказав Мамай. І стиха повторив: — Ложечко!
Ще було чути дзенькіт срібних острог Прудивуса, і всі мовчали, проводивши слухом, а потім і думкою трьох мандрівних лицедіїв, — мовчали, поки бундючний барон знову, нахаба, не нагадав про себе:
— Я є голодний, — сердито проголосив він.
— Бачу, — сказав єпископ. І чемно спитав: — Як ви опинилися в нашім городі?
Пан рейтар не відповів.