Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Та й що?
— Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!
— Хіба що так, — погодився владика.
— Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перев’язаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.
Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. Її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки — все це справляло таке враження, начебто Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.
— Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.
Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.
— Одведіть у ліжко, — звелів архієрей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архієрейського дому.
Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був, як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.
Коли все на поверсі стихло, коли дівчата повернулись, єпископ, трішки помовчавши, кивнув їм на мішок, а поки ті зубами розв’язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:
— Де ж ви його схопили?
— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.
— Що ж воно таке?
— Хтозна ж… Копало щось під Мамаєвим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно якось так не по-людськи як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.
— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.
— Певна річ! Ні, не людина.
— А що ж воно? Собака?
— Ні.
— Нечиста сила?
— Ні.
— Та що ж?
— Який-небудь панок…
Покіль дівчата розв’язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.
— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.
— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпископ.
— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір’ї.
— Дозвольте йти, пане полковнику? — спитала Лукія.
— Ходіть здорові, — одпустив дівчат єпископ.
Виходячи з архієрейської кухні, дівчата чемно вклонились, а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору — дізнатися, як там ведеться панні Подолянці.
Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум’я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки.
— Лепсько пахтить, — обізвався обозний.
— Ти краще скажи — за віщо тебе вкинули в лантух?
— Був дощ…
— Сховали тебе від дощу?
— Було досить темно.
— Чого ж ти мовчав?
— Я не мовчав. Я лаявся.
— А-а, — засміявся єпископ. — Такий ти важний пан! — І спитав: — Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це — ти?
— Щоб не впізнали: не личить же панові обозному — з лопатою.
— Що ж ти робив під моїм дубом? — спитав Козак Мамай.
— Копав.
— Льох? Криницю? Яму — ближньому? Чи, може, скарб?