Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Одведіть у ліжко, — звелів архієрей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архієрейського дому.

Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був, як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.

Коли все на поверсі стихло, коли дівчата повернулись, єпископ, трішки помовчавши, кивнув їм на мішок, а поки ті зубами розв’язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:

— Де ж ви його схопили?

— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.

— Що ж воно таке?

— Хтозна ж… Копало щось під Мамаєвим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно якось так не по-людськи як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.

— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.

— Певна річ! Ні, не людина.

— А що ж воно? Собака?

— Ні.

— Нечиста сила?

— Ні.

— Та що ж?

— Який-небудь панок…

Покіль дівчата розв’язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.

— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.

— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпископ.

— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір’ї.

— Дозвольте йти, пане полковнику? — спитала Лукія.

— Ходіть здорові, — одпустив дівчат єпископ.

Виходячи з архієрейської кухні, дівчата чемно вклонились, а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору — дізнатися, як там ведеться панні Подолянці.

Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум’я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки.

— Лепсько пахтить, — обізвався обозний.

— Ти краще скажи — за віщо тебе вкинули в лантух?

— Був дощ…

— Сховали тебе від дощу?

— Було досить темно.

— Чого ж ти мовчав?

— Я не мовчав. Я лаявся.

— А-а, — засміявся єпископ. — Такий ти важний пан! — І спитав: — Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це — ти?

— Щоб не впізнали: не личить же панові обозному — з лопатою.

— Що ж ти робив під моїм дубом? — спитав Козак Мамай.

— Копав.

— Льох? Криницю? Яму — ближньому? Чи, може, скарб?