Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
Із ч. 3 ст. 950 ЦК («зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності») непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, але він не несе цього обов’язку: 1) у разі, якщо збереженню речі перешкоджає непереборна сила або випадок; 2) у разі, якщо збереженню поклажі перешкоджають властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати; 3) якщо незбереженню поклажі перешкоджали умисні або необережні дії (бездіяльність) поклажодавця; 4) у разі, коли незбереження поклажі стало наслідком винних дій зберігача, які не містять ознак умислу або грубої необережності. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед правовими приписами, що встановлені ст. 942 ЦК, оскільки обов’язки, передбачені ст. 942 ЦК, зберігач несе впродовж встановленого договором строку зберігання, як це передбачено ч. 1 ст. 938 ЦК («зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання»).
12. «Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти» (абзац другий ч. 2 ст. 737 ЦК). Звідси випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні виявляється цивільно-правова норма, відповідно до якої за договором ренти одержувач ренти може передати платникові ренти грошову суму. Це відповідає загальному зазначенню в ч. 1 ст. 731 ЦК на те, що за договором ренти у власність передається майно, до якого відповідно до ст. 177 і 192 ЦК належать і грошові кошти. Слід тільки зробити застереження стосовно того, що недостатня чіткість формулювань Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» може бути приводом для того, щоб поставити під сумнів можливість передання грошових коштів під виплату ренти. Але все-таки слід визнати, що передання грошей під зобов’язання виплати ренти не підпадає під визначення фінансової послуги у п. 5 ст. 1 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансова послуга — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів») та під перелік фінансових послуг, що наводиться у ст. 4 того ж Закону («фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті 1 цього Закону»).
13. За Римським цивільним правом визнавалось, що особа не може передати іншій особі більше прав, ніж вона має. Таке ж правило непрямо випливає також із відповідних положень актів чинного цивільного законодавства України, але вона достатньої уваги не привертає ні з боку науковців, ні з боку суддів, ні з боку законодавця. Тому в законах інколи формулюються спеціальні правила, що є лише висновками від попереднього правового явища до наступного із інших законодавчих положень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 774 ЦК «строк договору піднайму не може перевищувати строк договору найму». Такий правовий припис виявляється уже при тлумаченні законодавчих положень про права наймачів за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного. Щоб передати іншій особі будь-яке право, особа повинна сама таке право мати. Якщо ж цього права немає, то передати його особа не може. Якби висновок від попереднього правового явища до наступного користувався більшою увагою, якби цим висновком опанували законодавець і суб’єкти правозастосування, необхідності у включенні наведеного положення до Цивільного кодексу не було б. У той же час законодавець дещо відступає від закономірного зв’язку попереднього і наступного правових явищ і інколи визнає, що особа може передати іншій особі, точніше, — наділити іншу особу тим правом, якого вона сама не має. Так, згідно ст. 658 ЦК право продажу товару (за встановленими винятками) належить власникові товару. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка забороняє бути продавцями товару у договорах купівлі-продажу іншим особам. Звідси також випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища (права власника продавати свій товар) до наступного випливає правова норма, що дає власникові можливість захищати зазначене право. Але законодавець спеціально зазначає на те, що покупець товару, проданого особою, що не є його власником, не набуває права власності, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Власник не має права вимагати повернення товару (речі), якщо набувач є добросовісним, а товар (річ) вибув із володіння власника за його волею (ст. 388 ЦК). Цими спеціальними правилами законодавець допускає, що особа, яка не є власником, може шляхом укладення договору купівлі-продажу передати іншій особі право (власності), якого вона не мала. Так, власник може передати річ у володіння наймачеві (орендодавцеві). Якщо йдеться про державне чи комунальне майно, то в ст. 28 Закону «Про оренду державного і комунального майна» спеціально зазначається на те, що «орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності». Крім того, «орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця». Ці законодавчі положення не залишають сумніву в тому, що орендар отримує право володіння орендованим майном, яке при цьому із володіння власника вибуває за його волею. Якщо наймач (орендар) здійснить продаж орендованого майна третій особі, що діяла добросовісно, це майно не може бути витребуване у набувача. Тому така третя особа відповідно до ст. 658 ЦК стає його власником. Тут закономірний зв’язок між попереднім і наступним правовими явищами порушений: наймач (орендар) права власності на об’єкт найму (оренди) не мав, але третій особі таке право передав. Але це дозволив сам законодавець, а не суб’єкт правозастосування.