Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
7. Спеціальні правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки, підлягають переважному застосуванню перед загальними нормами, текстуально закріпленими в нормативно-правовому акті того ж ієрархічного рівня. Так, відповідно до загального правила ч. 1 ст. 550 ЦК «право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання». Із ч. 3 ст. 551 ЦК («розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення») випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (права суду зменшити розмір неустойки) до попереднього виявляється спеціальна матеріально- (цивільно-)правова норма, згідно якої обсяг права кредитора на неустойку залежить від розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання. Хоч ця правова норма і виявлена за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, вона є спеціальною, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 550 ЦК і є загальною у відношенні до зазначеної спеціальної норми.
8. Існує невідповідність термінології, що вживається в ст. 207 ГК, де йдеться про недійсність господарського зобов’язання, з термінологією ст. 215, 216 та інших ЦК, в яких вживається термін «недійсність правочину». Це стало однією із причин для висновку про те, що ст. 207 ГК взагалі не підлягає застосуванню (п. 21 Інформаційного листа Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»[261]). Але ця відмінність у термінології ніяк не впливає на юридичний зміст відповідних законодавчих положень. У Цивільному кодексі відповідно до традиції, що склалась століттями, йдеться про недійсність правочину. Недійсність правочину як юридичного факту, що зазвичай породжує цивільні правовідносини, означає, що такі правовідносини (зобов’язання) не виникли, оскільки правочин і правовідносини (зобов’язання) є пов’язаними правовими явищами як попереднє (правочин) і наступне (правовідносини, зобов’язання). Тому, хоч у Цивільному кодексі зазвичай використовується термін «правочин», застосовується і термін «недійсність зобов’язання чи вимоги» (ст. 519, ч. 2, 3 ст. 548 ЦК).
Використання у ст. 207, 208 ГК терміну «недійсність зобов’язання» не тягне за собою будь-якої суперечності між відповідними положеннями Цивільного і Господарського кодексів. Така суперечність фіксується тільки тоді, коли суб’єкт тлумачення не помічає правових норм, які лише логічно закріплюються у цих законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.
Не створює непереборних перешкод для правозастосування і формулювання першого речення ч. 2 ст. 207 ГК («недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб»). Це положення перебуває в логічному зв’язку з ч. 1 цієї же статті, де чітко встановлюється, що господарське зобов’язання «може бути … визнано судом недійсним». Слово «також», яке міститься в першому реченні ч. 2 ст. 207 ЦК, логічно пов’язує це законодавче положення з положенням ч. 1 ст. 207 ЦК. Отже, і в ч. 2 ст. 207 ГК йдеться про визнання умови зобов’язання недійсною судом (рішенням суду). Що стосується позначення в ч. 2 ст. 207 ЦК відповідних умов зобов’язання як «нікчемних», то цей термін слід тлумачити не відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК («недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається»), а в контексті ст. 207 ГК. Із контексту цієї статті випливає, що нікчемними умовами господарського зобов’язання є такі, що порушують права або законні інтереси сторони зобов’язання або третіх осіб, а тому підлягають визнанню недійсними судом. У такий спосіб Господарський кодекс взагалі не визнає правової конструкції нікчемного правочину (зобов’язання, умови зобов’язання), як вона формулюється у Цивільному кодексі. Це і є однією із особливостей правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що встановлена Господарським кодексом відповідно до ч. 2 ст. 4 ГК і ч. 2 ст. 9 ЦК.
261
Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3. — С. 45-66.