Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Виймається цигарки, закурюється, позирається крізь дим.
Брудно-жовта річка вогню, укрита гривами червоних іскряних бур, тягнеться позаду панни Єлени; північний виднокіл рівномірно темний.
— Утім, ми його оминемо. Він нас омине.
Панна дивиться через плече. Вона довго мовчить, загіпнотизована видовищем великої пожежі.
— Дякую вам, мені там трохи запаморочилося у голові. Вибачте.
— Панна й доктор Тесла.
Вона запитально дивиться.
Знизується плечима, струшується попіл.
— Танець, такі речі, як танець, — це також способи.
— Для чого?
— Щоб сказати речі, які годі сказати жодною мовою, зрозумілою більш ніж одній особі.
Поглузує? Ні. Спершись ліктями на перила, відхилившись назад, вона відкриває і закриває уста, не в силах зважитися на жодне слово.
— Я…
— Сором, чи не так? Нічого не кажіть, панно, я бачу. Я волію таке слово, хоча це, звичайно, не сором. Відводить погляд, червоніє, затинається, втрачає самовпевненість, човгає ногами, тікає з очей — це сором. Але що я тут розповідаю? Поведінка людини. Та як розповісти те, чого ніхто не бачить, ніхто не чує, ніхто інший не відчуває? — Стискуєш долоню у кулак і б’єш себе в груди, а потім ударяєш у сурдут розчепіреними пальцями, наче намагаєшся вирвати з тіла крізь тканину й кістки живе серце. — Немає мови! Немає мови! — Дряпаєш нігтями сурдут і галстук. — Панна, мабуть, врятувала мені життя, слід би впасти на коліна, дякувати, а я не зроблю цього, я не робитиму нічого подібного; я заборгував вам щирість, тож мовчатиму. — Підносиш скручені пальці до очей, дивишся з легкою посмішкою на опухлих губах. — Або потанцюймо.
Панна Єлена тремтить. Вона щільніше загортається у темно-бордову cache-nez.
— Я цього боялася.
— Цього?
— Цього.
— Ах, цього!
— Цього, цього.
— Цього, ну так, цього, цього, цього… — сягнувши краю, міжлюдська мова пожирає сама себе, втрачає будь-який сенс і значення: залишається обернути все на жарт.
Усміхається. Єлена бачить криву й паскудну усмішку й показує язика.
— Ви, однак, напрошуєтеся на нещастя.
Затягується тютюном.
— Я знаю, не слід мені було лезть у тайгу за Фессаром.
— Крістіна казала мені, що до них приходив Дусін і намагався заборонити докторові Теслі спілкуватися з вами.
— Пан Поченґлo зауважив, що хтось нишпорив у його речах.
— Пан Поченґлo — занадто спостережливий буржуй.
— Отой прокурор із Камчатки, мабуть, вважає його областником.
— А це що таке? Якесь царське управління? Нова секта?
— А моєму батькові загрожує ще один вирок, дуже ймовірно, що він провадив сибірських селян на смерть у Кризі.
— Не вірте, вони завжди оповідають найгірші речі.
— Фессарові хтось розтрощив голову.
— Ви не думаєте, що власне турок був аґентом заморозників.
— Ні, це неможливо.
— Попри все — той Зєйцов…
Обіймається панну за талію, притягується, цілується. Панна смакує солодке вино.
Спершись знову на балюстраду, Єлена загортається у cache-nez, наче в хустку, пов’язуючи ним голову, а потім схрещує руки на грудях.
— На вашому місці я б не спускала з нього очей.
— Зєйцов лежав п’яний як чіп у себе, я перевіряв, він не ходив до лісу.
— Люди князя?
— Дусін?
— Аґент? Ні! Але якщо княгиня веліла йому викинути П’єлку…
— У цьому я також не впевнений.
— Дедалі менше часу. Або пан Фоґель мав рацію, або аґентові залишився тільки один день, щоб знищити машини, убити Теслу, а може, й вас.
— Сидіти в купе, так?
— Запрошую до мене, якби вам стало нудно.
Панна стягує праву рукавичку й кладе собі на язика й до уст два пальці. Відтак стискає зуби. Відірвавши руку від червоних уст, подає її люб’язним жестом, з міною ні серйозною, ні веселою, з блискучими очима.
Схиляється у формальному напівпоклоні й облизується пальці від теплої крови до останньої краплі, до крапель, які цвітуть на ще відкритих скаліченнях. Панну прошиває довге здригання.
Знімається сурдут, закидається його їй на плечі. Порив повітря підносить над балюстрадою порожні рукави.
— Мудріше мені, мабуть, усе ж триматися ресторану, салону, — говориться. — Чи важко відчинити двері відмичкою, заскочити в отделение і, перш ніж чоловік устигне повернути голову, — хрясь; ніхто нічого не бачив, ніхто не чув.
— Слід заставити двері кріслом, спинку втиснути під клямку.