Крига. Частини І–ІІ

Угледілося обличчя серба під рукою у Разбєсова, воно перемістилося у глибині ґалереї понад обличчями пасажирів, які стоять у дверях до камінної зали, придивляються до танців і плескають у такт; винахідник був вищий від них усіх. Поставивши порожній келих на мережану фрамуґу, жваво подріботілося до ґалереї, проштовхуючись за допомогою ціпка. Капітан Прівєженський, на щастя, саме стояв, повернувшись спиною.

Засталося доктора Теслу біля середнього з-поміж великих вікон ґалереї, ліворуч: він стояв і їв яблуко, сік стікав йому по кістлявому підборідді на білу фулярову хустку, високо обмотану довкола шиї над іще білішим метеликом. У кутку ґалереї стюарди підвісили на кольорових стрічках кошики з харчами, сюди, природно, збіглася насамперед уся дітвора пасажирів люкса, вибираючи із плетених кошиків цукати й тістечка, мигдаль у цукрі й шоколадні ласощі. Дівчинка й три хлопчики пустували тепер за плечима в чоловіків, які стояли на порозі, невміло наслідуючи підглянуті танцювальні кроки. Верус і проводник грали танґо.

Зупинилося поряд із Теслою.

— Азія палає, — сказав він, вказуючи яблуком на вікно.

— Гаряче тут.

— Ви танцювали?

— Ні.

— Ви дуже рум’яні.

— І задушливо.

— Крістіна має потіху.

— Так, я бачив.

— Той фламандець непогано грає. Колись Падеревський намагався мене навчити, ваш земляк, зрештою, лев’яча грива, пам’ятаю ці концерти, дами мліли.

— У вас тут на грудях…

— О, дякую.

Між людьми, які зобов’язані один одному життям — боржник і боржник, рятівник і рятівник — яка тут іще розмова? Що ще можна сказати другосортною мовою? Нічого.

Дивилося на пожежу тайги, красиве видовище далекої катастрофи.

Світло й тіні брижами розходилися на шкірі й фраку Тесли нереґулярними відпливами й припливами, наче на нього одного падав блиск із додаткового джерела, що кружляло довкола нього п’яним еліпсом.

— Колір ваших очей…

— Мгм?

— Мені здалося.

— Я мав темніші, але за багато років вони в мене вицвіли від інтенсивної роботи мозку.

Він далі пропускає крізь себе теслектрику, цього можна було очікувати, йому не стане на заваді навіть близька зустріч зі смертю. Чи панна Філіпов знає про це? Вона б не танцювала там, радіючи, якби знала. Нікола не робить цього в купе, певно, навіть натьмідитися після обіду ходить у вантажний вагон. Зрештою, він же сидів там півдня після Фессарового злому.

— Завтра, після сніданку, гаразд?

— Що?

— Зайдіть впорснути собі трохи тьмідини. — Доктор Тесла кинув огризок, витер білі рукавички. — Дещицю… — він покрутив довгим пальцем біля скроні — what’s the word, — натхнення? Наснаги? Безумства? Безтурботности? Адже народити справді нову думку, mon ami, — ось єдине завдання, гідне людини, й мета людського життя.

Притислося чоло до холодної шибки.

— Я міркував про це. Впорснути… Трохи так, а трохи ні — бачите, пане докторе, це не так, як в отій вашій оптичній іграшці, в інтерферографі: або разок коралів, і тоді Літо, або дві крапки, й тоді Зима. Може, на саме лише світло так воно й діє. Може, змінюється раптово від певного граничного стужавіння, тиску тьмідини. Але тут… є ступені. Менше Літа, більше Зими. Впомпуєш дещицю тьмідини, й ще дещицю — і будемо, як ті зимовики з міст лютих, — і ще дещицю — як лютовці в Сибіру, — й ще — як мартинівці-самозаморозники, — й ще, ще, ще, чорний кристал за кристалом — скільки знадобиться, щоб побачити світ так, як його бачать люті?